Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

Після оформлення документів Альфред сказав:

— Я вдячний тобі за підтримку. Ми коли з братом ішли на службу, були частково готові, що комусь із нас може довестися ховати іншого. Ще й примудрялися жартувати з цього приводу. Але мені буде важко звикнути, що його вже немає.

— Так, це важко, особливо в перший час.

— Вибач, я забув, що ти батьків поховала минулого року.

— А твої з Роні, вони живі?

— Ми їх не знаємо, були маленькими, коли вони загинули. Нас віддали у військовий інтернат, — після паузи він запитав — Ти зараз вільна?

— Так, поки не покличуть.

Альфред усміхнувся і взяв мене за руку, ми пішли коридором до ліфта.

— Давай погуляємо? Мені потрібно відволіктися.

— Добре.

— Тільки мені б переодягнутися. Сходиш зі мною, заодно покажу, де живу.

— Угу, я потім туфлі занесу в кімнату.

У нього була точно така сама кімнатка, як і в мене, з точно таким самим розташуванням меблів.

— Ізо, мені б переодягнутися.

Посміхнулася і відвернулася. Сказала:

— Соромишся?

— Я ні, тебе бентежити не хочу.

Повернулася і сказала:

— Ну ти ж не повністю роздягаєшся, щоб мене не зовсім збентежити.

Альфред усміхнувся, зараз він був в одних трусах, навіть без шкарпеток. Дістав звичайну сорочку і штани з шафи і став одягатися.

— А в мене нічого немає крім цієї форми... — сказала задумливо. — Хоча ні, сукня тепер є.

— Туфлі це до сукні?

— Так, тільки я на підборах ходити не вмію, і збоку виглядає дуже весело.

— Король із синами вже приїхав?

— Так, — сказала з легкою посмішкою, — незабаром після вашого відльоту. Ну що, пішли.

Гуляти пішли на п'ятий рівень, там мигцем бачилися з принцами. Вони нам привітно кивнули і пішли далі. Підійшовши до кінозалу, побачила знайомі кадри зі своїх спогадів. Здивовано подивилася на Альфреда. Він показав мені на афішу.

— Тільки для військових, — зробила я висновок.

— Оскільки я це вже бачив, мені дозволили повторно не дивитися. Із твоїх спогадів узяли моменти з урсами і тими собаками.

— Хочете фільм подивитися? — з посмішкою запитав офіцер, який підійшов.

— Дякую, ні, — сказала я.

— Він, щоправда, не повний, тільки певна нарізка. Але вам, Ізабелло, — сказав він, читаючи ім'я в мене на бейджику, — напевно, не варто його дивитися, а то ще жахи будуть.

Я посміхнулася і сказала:

— Це у вас кошмари будуть, якщо подивитеся не короткометражку, а повний фільм. Я його бачила в повному обсязі.

— Як? Його ж не дають дивитися!

— Я це прожила, це мої спогади.

Альфред тільки посміхнувся, а обличчя офіцера витягнулося від подиву.

— Пішли куди-небудь в інше місце.

— Може на скеледром? Щоправда, не сьогодні, може завтра, і тобі знадобитися спортивний костюм.

— Із задоволенням.

Вранці мене розбудив лікар, у кімнаті були король із королевою і Лариса.

— Щось сталося? — здивувалася я.

— Я почала переживати, коли ти не відповіла вранці на телефон, — сказала королева. — Потім ти Ларі двері не відчинила. А коли самі відчинили, ти металася по ліжку.

— Виглядало не дуже добре, — сказав король.

— Ти як почуваєшся? — запитав лікар.

— Нормально, — відповіла, не розуміючи їх.

— Може тобі кошмар снився? — поцікавився король.

Я закуталася в ковдру і сіла, трохи задумалася, згадуючи, що мені снилося.

— Це не кошмар був, просто неприємні спогади про те, що було на тій планеті.

— Тоді це точно був кошмар,— сказав король. Він що, турбується про мене?! — Гаразд, одягайся.

Він заглянув у шафу і сказав дружині:

— Їй потрібно обзавестися одягом.

Королева теж зазирнула в шафу і відповідно кивнула.

— Ізабелло, сходи за одягом.

— Як у тебе зі сном? — запитав лікар. — Ти по скільки спиш?

— Сьогодні, — я глянула на годинник у телефоні, — 4 година.

— О котрій же годині ти лягаєш?! — здивувався король.

— Лягаю я о 12-й, просто засинаю за звичкою о 4-й годині ночі, якщо вийде. Ні як не можу перебудуватися після тієї планети.

— Буду давати тобі снодійне, допоможе перебудувати ритми сну.

Я кивнула і запитала:

— Можна мені одягнутися?