Читати книгу - "Велике Стерво, Анна Di"

— Тут моя позавчорашня, невдала святкова вечеря, — пояснила вона.

— У тебе було якесь свято?

— Так. До дзвінка Ліни.

— І що за свято?

— Гарний настрій. Так і називалося, — посміхнулася Аліса.

— Ааа, ну "гарний настрій" — це серйозна подія, — підтримав її тон Костя.

— Як ти ставишся до запеченої качки?

— Позитивно. Навіть дуже, — пожвавішав він. — А що?

— Тоді ти робиш салат, — кивнула вона на овочі, — а я займуся качкою.

— А що мені за це буде? — схилив голову на бік і подивився їй у вічі.

Аліса знову трохи зашарілася, але не відступила:

— Тобі качки мало? — підняла брову.

Костя примружився ще більше і став схожим на кота, що щось накоїв, але знає — йому за це нічого не буде.

— Нєа.

— Гаразд, — награно видихнула дівчина. — Тоді що скажеш про половину мого вишневого тістечка? Зауваж, я *ніколи* ним ні з ким не ділюся.

— Згода! — в його очах одразу спалахнув азарт. — Що робити?

Робота закипіла. І вже за півтори години на столі красувалися: запечена качка з яблуками й чорносливом, овочевий салат, картопляне пюре, яке приготувала Аліса, і пляшка доброго вина.

Кликати нікого не довелося — запах свіжої домашньої їжі сам привів усіх до столу.

— Ммм, як смачно пахне! — потираючи руки, сказав Максим. 

— Так, непогано, — прокоментувала Ліна, що вже було значною похвалою від неї. 

— Угу, — підтвердив Толя, дивлячись на стіл голодними очима. Аліса навіть підозріло почала дивитися на свою сестру: *«А чи не тримає вона свого чоловіка на сухпайці?»* 

— Приємного апетиту всім. Кожен обслуговує себе сам, — врізала собі грудинку від качки Аліса. 

— Навзаєм, — відповів Костя і налив дівчині келих вина. 

Під час вечері в кухні лунав тільки стукіт приборів об тарілки. А вкінці куштування Аліса оголосила: 

— Наступну вечерю готуєте ви. Так буде чесно. 

— А... — хотіла посперечатися Ліна, але Аліса направила в її сторону виделку і сказала: 

— Це було не питання, а твердження, — і обвела цією ж виделкою усіх. — Сніданки й обіди кожен готує собі сам. Тому що я не збираюся цілими днями стирчати на кухні. В мене, між іншим — відпустка. 

— Без проблем, тільки прибери зброю, — пожартував Максим, вказуючи на столовий прибор у руках дівчини. 

— Жартуємо, значить, — примружила очі Аліса. — Тобі і прибрати зі столу, — і показала язика. 

— Ех, добре, — навіть не намагався він пручатися. 

Після цього усі розійшлися по своїх кімнатах. Аліса вже прийняла душ, розклала свої речі й лягла в ліжко, але сон, незважаючи на довгий день і майже безсонну попередню ніч (сорок хвилин у машині не рахується), так і не приходив. Саме тому вона вирішила піти зробити собі чай. 

Коли дівчина вийшла зі своєї кімнати, годинник показував одинадцяту ночі. У будинку було дуже тихо, тому вона, намагаючись не шуміти, швидко зробила собі чай і ледь не стала заїкою від страху: 

— Йосип-босий, — пошепки викрикнула Аліса, — чого так підкрадаєшся?! — позаду неї стояв Константин. 

— Вибач, почув шум, вийшов, а тут ти, — перепросив за переляк. — Не спиться? 

— Ні, от чай вирішила попити. Тобі зробити? — запропонувала дівчина. — Тим паче, я тобі винна, — і вона вказала на половину десерта, що залишився в коробці. 

На його обличчі з’явилася задоволена посмішка: 

— Роби. 

Вони пішли на веранду, не забувши взяти пледи з вітальні. Попри літо, вночі було трохи прохолодно. 

— Гарно в тебе тут, — попиваючи чай, сказала Аліса. 

— Це був будинок моїх батьків, — дивився вдалину, на ліс, Константин. — Їх не стало декілька років тому. 

— Співчуваю, — і це було не просто слово. Аліса дійсно вклала свої почуття в нього, і чоловік це зрозумів. 

— Дякую, — криво посміхнувся він, трохи помовчав і продовжив: 

— Вони дуже кохали один одного. Почали зустрічатися ще зі школи і прожили разом майже сорок років. 

— Ого, — здивувалася дівчина. — Це заслуговує поваги — пронести своє кохання через стільки років може не кожен. Вибач за некоректне питання, але що з ними сталося? 

— Аварія, — коротко сповістив Костя, і в його голосі був сум. 

— Мого тата також декілька років тому не стало — нещасний випадок на роботі, — відповіла вона на запитальний погляд. — А скільки тобі років? — перевела тему Аліса. 

— Так само, як і Максиму — тридцять, — відповів детектив. — А тобі? 

— Двадцять шість. А як ви познайомилися з ним? 

— Ми однокласники. 

— Реально? А я думала, що ти його також колись врятував, — сказала дівчина і з’їла ще одну ложку десерта. 

— Це він мене колись врятував — витягнув з води, коли я тонув. З тих пір я з водою на "ви", — усміхнувся він. 

— Нічого собі! 

— А що означає "також врятував"? — поцікавився Костя. 

— Так він тобі не розповідав?! — поставивши чашку на стіл, Аліса сплеснула руками по колінах. — Так от, діло було так… 

І вона розповіла про перше знайомство з Максимом. Алісі здавалося, що з тих подій пройшли роки, але насправді минуло лише декілька місяців, які повністю змінили її ставлення як до себе, так і до навколишнього світу. 

Вони ще поспілкувалися трохи, поки дівчина не відчула, що засинає. Тоді Костя відправив її до кімнати, а сам відніс брудний посуд на кухню.