Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

ОЛЯ

Я повернулася на роботу після лікарняного — й не зустріла очікуваних перешіптувань за спиною чи косих поглядів. Пристрасті вщухли. Про мене знову всі забули.

Мені б поринути в колишню буденність: пошук інформації, написання власних текстів і коректура чужих, обід із Мар’яною й повернення додому після завершення робочого дня. Зосередженість на роботі. Механічне виконання завдань. Байдужість до оточення. Розслаблення — тільки у власній фортеці. Але щось змінилося.

Одне побачення з чоловіком — і мені вже важко зосередитися на надісланому тексті. Побіжно відзначаю: він поганий. Поверховий і беззмістовний. Моя коректура згладить стиль, але ж не перепише все з нуля. І цим я займалася останні три роки?

А колежанки?

Раніше я дратувалась через шум у кабінеті, відгороджувалась — і все. Тепер же помічаю, що між Мар’яною й Ангеліною є неоголошена конкуренція — і за лідерство в колективі, і за перспективні проєкти. Віка й Таня не такі вже й пліткарки. Просто Вікторія дружить з Ангеліною й підтримує її в усьому, а Таня більшу частину часу зайнята своїми справами: весь час щось відписує в смартфоні, але якимось дивом встигає працювати з тим самим обсягом, що й ми.

А сам кабінет, у якому я працюю вже три роки… Тут завжди було так порожньо? П’ятеро жінок приблизно одного віку — і жодна не зробила його затишнішим? Ні тобі квітки у вазоні, ні кавового столика з охайним сервізом — замість різномастих чашок на поличці. Адже це ж не так уже й дорого. Забіжу у вихідні в IKEA, куплю щось приємне — буде радувати мені око.

Богдан дотримався слова: більше не надсилав квітів, не намагався заговорити зі мною у кафе, де ми бачилися кілька разів, не виявляв жодних знаків особливого ставлення. Навіть на наступні побачення забирав мене з дому — навіть якщо ми мали робочий день.

Такі перестороги зменшували мою напругу.

І я почала відчувати себе в офісі… приємно. Вперше за весь час, відколи тут працюю. Хоча був і мінус — робота коректора почала здаватися мені нудною. Але то вже нюанси.

Я все частіше затримувалась після роботи — випити з Мар’яною кави, сходити на коктейлі чи суші. Там Мар неодмінно питала про Богдана, але не надокучала. Тримала руку на пульсі, так би мовити. Схоже, подруга за мене хвилювалася, хоч і приховувала це.

Подрузі я розповідала про стосунки побіжно, а з психологом — детально розбирала кожну реакцію тіла, кожну думку й емоцію під час побачень.

Я надто довго ховалася від уваги чоловіків, боялася її. Тому зараз сприймала кожен жест Богдана як зазіхання на мою свободу, як спробу образити чи знецінити. Силою волі нагадувала собі, що я в безпеці. Що можу будь-якої миті зупинити побачення і піти. Примушувала себе оцінювати його вчинки й слова реалістично, без перекручень.

Не знаю, чому він усе це терпів. По мені ж видно, що я перелякане, закомплексоване дівчисько, правда ж?

Два наступні наші побачення починалися майже так само, як перше — я сторонилася дотиків, була обережна, насторожена, безкомпромісно озвучувала свої погляди й бажання. І лише десь посеред зустрічі, відігріваючись у прийнятті Богданом моїх вибриків, починала розслаблятись.

Хоч це й було через силу, але саме цього я прагнула — живих, теплих емоцій. Дотиків і обіймів.

Після відвідин галереї ми ще довго гуляли парком Шевченка, тримаючись за руки. Сонце сідало, в повітрі вже пахло весною, а поруч був чоловік, який мені подобається. Захотілося зупинитися в цьому моменті. Розчинитися у відчуттях легкості й щастя.

Я жива. Я все ще можу відчувати. Все ще можу ловити на собі цей погляд, сповнений бажання. І я дозволила цьому статись — нашому першому поцілунку. Ніжному й обережному спочатку, рішучішому наприкінці — з обіцянкою більшого.

І ось — сьогоднішнє побачення на даху. Це ж реалізована мрія. Відчуваю себе героїнею фільму. Але, за законами жанру, попереду мали б чекати випробування. Не хочу про це думати. Хочу насолоджуватися цим вечором. Цим чоловіком і його увагою.

Хочу піти далі. Я готова. Якщо з ним. І сьогодні.

Мене переповнюють емоції й бажання. Бажання, які не давали про себе знати п’ять років.

Хочу дотиків. Відвертих. Жаданих. Хочу розчинитися в ньому. Віддатися — і отримати натомість його. Без очікувань. Без зобов’язань. Без обіцянок щасливого майбутнього.

— Поїхали до мене.
 

Чи було у вашому житті побачення, після якого все змінилося всередині?..

Продовження — вже завтра.

Так, буде позачергова прода. Бо далі — надто важливо.