Читати книгу - "Пісок забутих богів, Катя Губська"

Тиша.

Справжня, неприродна тиша — не як ніч, не як спокій після грози, а щось глибше, густіше, майже відчутне на шкірі. Море, що ще недавно вивергалося гнівом, тепер лежало мовчазним дзеркалом. Хмари зникли, і тепле блякле світло торкалося зруйнованого берега.

Троє друзів сиділи біля вогнища, яке вони зібрали з сухих водоростей і уламків дерева, що винесло хвилею. Поряд височіла тінь храму — темний масивний силует у скелі. Його вхід, обрамлений зміїними барельєфами, ніби стежив за ними.

Сенн загорнувся в мокрий плащ. Його руки тремтіли, не від холоду — від пережитого.

— Мені здавалося... що ми помремо, — тихо промовив він. — Я бачив, як вода тягне мене вниз. Бачив... обличчя. Обличчя тих, кого не врятували. Відлуння проклятих.

Ніхто не відповідав. Лейла сиділа поруч. В її очах — зневіра, і щось глибше.

— Ми втратили Осіріса, — прошепотіла вона. — Його світло... було чимось більшим за силу. Воно тримало наші серця. А тепер... я не знаю, чи ми досі йдемо в правильному напрямку.

Сенн хотів щось сказати, але раптом заговорив Грейсон. Його голос був не схожий на звичний — не рішучий, не впевнений.

— А може... це ми з самого початку пішли хибно.

Він сидів трохи осторонь, спершись на уламок скелі, дивився на вогонь, але не бачив його. Очі були глибоко в собі.

— Я думав, ця подорож — це як завжди пошук артефактів, пошук таємниці, але виявилося зовсім не так, — він стиснув кулак. — Що я веду нас, бо зможу захистити. А сьогодні… я нічого не міг зробити. Сет просто розчавив усе. А Осіріс… забрав Ключ. Можливо, він вважав, що ми не готові.

— Грейсоне… — почала Лейла, але він підняв руку.

— Ні. Дай сказати. Я не той, ким хотів бути. Це — війна богів. І ми в ній пісчинки. Я…

Лейла перервала його.

- Грейсоне, ти завжди був провідником. Ти – завжди нам не давав падати духом, підримував нас. Ми впораємося з усім! Ми – разом! А чи не це головне?

Він подивися на неї.

- Я не зможу вас захистити перед богами!

- Ти зможеш усе, бо ти – Грейсон Блек, який ніколи не здавався! Який завжди знає, що робити, який завжди попереду!

- Ти йдеш далі, навіть якщо не знаєш, що робити, - додав Сенн.

Грейсон мовчав, тоді Лейла повільно підійшла до нього і сіла поруч.

- Будь з нами, Грейсоне, і тоді ніяки боги нам не страшні…

Він сдвинув брови і рішучість знову з’явилася на його обліччі.

- Дякую за підтримку… Ви – праві! Покажемо цим богам, що значить бути простою людиною! А цього Сета, я заточу так глибоко у землю, що він більше ніколи не наважиться вилазити з відти.

Сенн посміхнувся.

- Впізнаю свого друга. Будь собою! Бо оце, що було зараз… - він почесав голову, - я навіть не знаю, як це можна назвати.

- Помовч, - буркнув Грейсон.

- Все, він в нормі, - і собі посміхнулась Лейла.

Грейсон на них подивися злегка прищуреними очима і відповів:

— Я ось, що подумав, можливо, Осіріс забрав Ключ не через наш страх. А щоб врятувати нас. Бо ще не час. Але ми — досі тут. А значить, нам треба бути тими, хто витримає до кінця.

Лейла подивилася на храм.

— І цей острів не випадковий. Тиша тут — наче чекає на щось.

Грейсон подивився у вогонь. Потім повільно кивнув.

— Тоді ми розіб’ємо табір тут. Переживемо цю ніч. А зранку — зайдемо в храм.

Лейла поклала йому руку на плече. Сенн усміхнувся крізь втому.

— Але обіцяй, що наступного разу, як море вирішить нас убити — будемо плавати ближче до берега.

Вони засміялися. Це був сміх людей, які ще не здалися.

Вогонь потріскував. Вдалині чувся шелест — чи вітер у скелях, чи шепіт древнього храму.