Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

«Що далі, то більше схоже на місто, — зауважив подумки Каладін. — Скоро ця споруда може стати не польовим, а справжнім королівським палацом».

На вході до конференц-зали стояв Шрамм зі своїми людьми.

— Доповідай, — неголосно наказав Каладін.

— Ранок минув тихо, — сказав той, — і хвала Всемогутньому.

— На сьогодні ти вільний, — відповів командир. — Доки триватиме нарада, повартую я, а пообіді мене змінить Моаш. Увечері я знову повернуся, а ти зі своїми тим часом поспіть — вам заступати в нічну зміну, що триватиме до завтрашнього ранку.

— Слухаю, сер, — сказав Шрамм, салютуючи.

Він зібрав своїх людей і рушив до виходу.

З підвітряного боку зала за дверима була оточена великими вікнами. Відчинені віконниці не застували огляду, а підлогу прикрашав пухнастий килим. Каладін іще ніколи тут не бував, а на планах палацу — з міркувань монаршої безпеки — було позначено лише головні коридори та ще проходи крізь приміщення для слуг. Конференц-зала мала додаткові двері — які, ймовірно, вели на балкон — але вхід-вихід був тільки один, із коридору.

Всередині обабіч нього стояли ще двоє гвардійців у блакитно-золотих одностроях. Коло столу для засідань походжав узад-уперед сам король, який мав довшого носа, ніж той, що зображували на портретах.

Далінар розмовляв із Її Світлістю Навані — елегантною дамою із сивиною у волоссі. У військовому таборі тільки й плескали б язиками, що про скандальні стосунки між дядьком та матір’ю короля, але Садеасова зрада заступила цю сенсацію.

— Моаше, — сказав Каладін, показуючи пальцем. — Перевір, куди ведуть он ті двері. Марте й Ете — ви вартуєте на вході, в коридорі. Без нашого дозволу не впускати нікого, крім великих князів.

Моаш не вклонився, а відсалютував королю, й перевірив двері, які справді вели на балкон, котрий Каладін зауважив іще знизу. Він облямовував це найвище приміщення по периметру.

Далінар спостерігав, як виконують свої обов’язки його охоронці. Зустрівшись із ним поглядами, Каладін віддав князеві честь. Він не підведе його знову — як-от напередодні.

— Дядьку, я не впізнаю цих охоронців, — роздратовано зауважив король.

— Вони новенькі, — пояснив Далінар. — На цей балкон ніяк інакше не дістатися, солдате: там чи не сотня футів до землі.

— Добре, що ви попередили, — промовив Каладін. — Дрегі, давай на балкон до Моаша. Зачиніть двері й пильнуйте.

Той кивнув і метнувся виконувати наказ.

— Я ж тільки-но сказав, що ззовні туди не залізти, — втрутився Далінар.

— Тож саме звідти, сер, я, за потреби, й спробував би проникнути досередини, — відказав капітан.

Великий князь на це лише всміхнувся.

А от король закивав:

— Так, правильно… правильно.

— Ваша Величносте, чи має ця кімната інші входи? — поцікавився Каладін. — Може, потайні, замасковані?

— Якби й були, то я не хотів би, щоб сторонні знали про них, — відказав Елгокар.

— Моїм людям не вбезпечити цієї зали, якщо вони не знають, де вартувати. Якщо тут є секретні переходи, то саме вони й становлять найбільшу загрозу. Повідомивши про них мені, ви можете бути певні, що їх охоронятимуть лише мої офіцери.

Король якусь мить удивлявся в Каладіна, а відтак обернувся до дядька.

— А він мені до вподоби. Чому він не очолив твоєї варти ще хтозна-коли?

— Нагоди не випадало, — відказав Далінар, вивчаючи капітана очима, з яких прозирали вдумливість і вагомість.

Князь підійшов і, поклавши руку Каладінові на плече, відвів його осторонь.

— Стривай-но! Що це на ньому — капітанські знаки розрізнення? — долинув ззаду голос короля. — На темноокому? Відколи таке повелося?

Далінар удав, що не чує, і натомість відвів Каладіна до бічної стіни.

— Король, — півголосом почав великий князь, — дуже боїться найманих убивць. І ти маєш про це пам’ятати.

— Сер, здорова обережність полегшує роботу його охоронцям, — зауважив на це Каладін.

— Я назвав би це не «здоровою обережністю», а параноєю, — відказав Далінар. — І чому ти називаєш мене «сер»? Зазвичай до мене звертаються «Ваша Ясновельможносте».

— Якщо накажете, я так і чинитиму, сер, — промовив Каладін, не відводячи погляду. — Хоча таке звертання до безпосереднього командувача не суперечить уставу — навіть якщо той світлоокий.

— Так, але я — великий князь.

— Щиро кажучи… — почав начальник охорони. Він не спитав у Далінара дозволу: той чоловік призначив його на таку посаду, яка, на Каладінову думку, передбачала певні привілеї — ну а якщо він помиляється, то нехай його виправлять. — Кожен із тих, кого я називав «ясновельможним», мене зрадив. А дехто з тих, до кого я звертався «сер», і досі користується моєю довірою. Тож, сер, саме у друге звертання я вкладаю шанобливіший зміст.

— Дивний ти, синку.

— Бо «нормальні» лежать тепер мертві в проваллях, сер, — стиха відказав Каладін. — Садеас про це подбав.

— Гаразд, вистав свої пости на балконі, але подалі, осторонь — там, де вони не підслухають через вікно.

— Сам я також тоді зачекаю з рештою в коридорі, — сказав капітан, зауваживши, що двійко членів Королівської охорони вже вийшли крізь двері.

— Такого наказу ти не отримував, — заперечив на це Далінар. — Вартуй на вході — але зсередини. Я хочу, щоб ти чув, що ми плануємо. Але гляди, щоб почуте не вийшло за стіни цієї кімнати.

— Слухаю, сер.

— На засідання прибудуть іще четверо людей, — пояснив ситуацію князь. — Мої сини, генерал Хал і його дружина, Її Світлість Тешав. Їх пропусти, а будь-кому іншому вхід заборонено, аж доки не завершиться нарада.

Далінар відійшов і продовжив розмову з королевою-матір’ю. А Каладін розставив на пости Моаша й Дрегі, а відтак пояснив Мартові з Етом, кого пропускати. Доведеться йому пізніше повправлятися, як із цим бути. Бо кажучи «і більше нікого» світлоокі насправді не мали цього на увазі в буквальному сенсі. Йшлося приблизно про таке: «А якщо ти впустиш когось іншого, моли Всемогутнього, щоб я схвалив твоє рішення, бо інакше наживеш біди».

Відтак Каладін зайняв свій пост біля зачинених дверей, розташувавшись під стіною з різьбленою панеллю. Та була з якоїсь рідкісної деревини, що її капітан не зміг розпізнати. «Така панель, мабуть, коштує стільки, що я й за все життя не зароблю», — майнуло в думці.

Прибули княжичі Холіни — Адолін і Ренарін. Першого Каладін бачив на полі битви, хоча без Сколкозбруї хлопець мав інакший вигляд. Солідності поменшало, а от зіпсутості та претензійності побільшало. Так, на ньому, як і на решті, був однострій, але на ґудзиках пишалося гравірування, а чоботи… Словом, із дорогезного вепрмантину й без найменшого сліду носіння. Новісінькі й, мабуть, куплені за шалені гроші.

«А проте він заступився за ту жінку на торжищі, — заперечив собі Каладін, згадавши їхню зустріч багатомісячної давнини. — Не забувай і про це».

Що ж до Ренаріна, то його він не міг розкусити. Той молодик — можливо, старший за самого Каладіна, але точно не на вигляд — носив окуляри й тінню ходив за братом. Його тонкі кінцівки та ніжні пальці зроду не знали битви або справжньої роботи.

Сил метушилася