Читати книгу - "Четвертий кут, Владислав Марченков"

Земля лежала нерухомо, мов тіло після страти, а Ліс Крику затих, лише обвуглений мох хрустів, немов крихке скло попелу під ногами Невара. Де раніше стояли велетенські дерева, тепер — чорні пеньки, мов покалічені пальці. Небо над ним здавалося чужим — сірим, байдужим.

Під ногами — уламки. Гілля, спалені стріли, плавлені прикраси ельфійських жриць. І одне тіло, обгоріле до невпізнання, але з руною на шиї — символом надії, що колись об’єднувала. Тепер — лише згадка про зраду.

Невар не відвів погляду. Просто опустився навколішки. Руками розгріб шар попелу — і знайшов те, що шукав: шматок кори Передвісника. Його лінії все ще світились, ледь-ледь, наче дерево пам’ятало.

Він торкнувся уламка — і серце стиснулося. Не від болю. Від сорому.

Спогади прийшли не одразу. Спочатку — лише відчуття. Тепло, що вже не гріє. Дотик листя. Шепіт вітру. Потім — голоси. Їх було багато. Сотні, тисячі. Древні. Вони не звинувачували. Вони питали: «Чому?»

Невар опустив голову нижче, натискаючи пальцями на кору. Уламок затремтів. І тоді — видіння.

Палаючий гай. Голоси дітей. Воїни в броні з гномським клеймом. Його обличчя в відображенні на лезі меча. Він був не ворогом. І не другом. Він був присутнім. І цього було достатньо, щоб бути винним.

У снах його переслідував не вогонь, а обличчя одного з тих, кого витягав із-під завалу. Молодий ельф, ще дихав. У грудях — стріла. В очах — не страх, а подив.

Вони не встигли заговорити. Але коли той вдихнув повітря — Невар уперше відчув, що не всі двері для нього закриті.

Коли видіння згасло, він сидів на колінах, дихаючи важко. У руці — уламок, теплий, мов серце. В голові — тиша.

— Я вірив, — прошепотів він у попіл. — Я думав, що ми боремось за право… бути. А ми стали тими, хто спалює коріння.

Над ним пролетів ворон — перший птах, що з’явився із початку спустошення. Птах не каркнув. Просто зник у димі.

Невар підвівся. Уламок заховав за пазуху. Попереду — табір Ферінців. І питання, яких уникати більше не можна.

Якщо істина — це біль, то, може, біль і є єдиною правдою, яка варта визнання.

...

Коли Невар увійшов у табір Ферінців, тиша не зустріла його, але й не вітав її гомін. Табір змінився: стягнутий до ядра, з посиленими укріпленнями, без жартів і вечірніх пісень. Люди тут готувалися до наступу, не залишаючи місця для жалю чи пам’яті.

Його кроки глушила земля, що ще диміла після битви. Обличчя вартових не змінювались — ті самі, але чужі. Навіть ті, з ким він колись ділив пайок, відводили очі. Хтось прошепотів: «З тіней вийшов, у тінь і повернеться».

Біля намету штабу стояли Гарвік і Тарен. Обидва мов статуї вирізьблені з війни: перший — з каменю, другий — із заліза. Гарвік помітив Невара, але не кивнув, не заговорив. Тільки Тарен відірвався від карти.

— Повернувся? — голос глухий, мов крізь попіл. — Думаєш, усе змінилось?

— Ні. Але я змінився, — відповів Невар спокійно.

— Для нас ти — не союзник. Ти — інструмент. — Тарен кивнув на карту. — Цією стежкою підете ви, Затьмарені. Першими. Бо якщо вона замінована — краще, щоб гинули ті, кого ніхто не згадає.

Гарвік мовчав, але цього було достатньо.

— Ми не щити, — Невар ступив ближче. — Без нас ви втратите тил.

Тарен лише знизав плечима.

— Ви — вже втрати. Ми просто ще не склали рапорт.

Він пішов. Гарвік лишився на мить. Дивився просто в очі Невару. А потім холодно мовив:

— Якщо не хочеш йти з усіма — приготуйся стати мішенню. Вибір — твій.

І пішов теж. Лишивши його посеред табору, де вітер тріпотів банерами з чорного полотна. У повітрі стояв запах металу, поту і зради. А Невар стояв — сам серед людей, яким довіряв, і які ніколи не вважали його своїм.

...

Табір Затьмарених здавався спокійним, немов димів тишею. Він був осторонь від основного табору Ферінців — наче навмисне. Земля тут була твердішою, кам’янистішою, без тентів чи захисту. Вогнище в центрі горіло ледве-ледве, мов і саме вагалося, чи варто світити.

Невар сидів осторонь, загорнутий у темний плащ, який колись був арданським. Перед ним — уламок кори Передвісника, загорнутий у тканину. Він не горів, не пульсував — але був теплим. У ньому жив спогад.

Навколо нього сиділи інші — дванадцять Затьмарених. Кожен — зі шрамами не лише на тілі, а й у погляді. Мовчали довго. Першим заговорив старший воїн:

— Ферінці відправили нас на передову. А самі тримають балісти в тилу. І не приховують цього. Це… не партнерство.

Хтось із молодих пробурмотів:

— Чого ти сподівався? Що вони приймуть нас за братів?

Невар підняв голову:

— Ми знали, що ризикуємо. Але я думав… ми отримаємо шанс.

— Ми? — різко обірвав його Лірон, молодий воїн із темною пов’язкою на оці. — Ми загинули. А ти ще живий, з чистими руками. Хочеш, щоб ми знову тобі повірили?

Невар витримав погляд. Повільно відповів:

— Я ніколи не був чистим. Але я намагаюсь не бути брехнею. І зараз — не брешу.