Читати книгу - "Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда"

Після «чаю» Влад вийшов у хол — і одразу побачив Настю. Вона стояла, схрестивши руки на грудях, босоніж, у тонкому шовковому халаті, що ледь прикривав стегна. Волосся спущене, очі блищать.

Настя (тихо, але з викликом):
— Ти гарно тримаєшся. Але не з мамою.Вона тебе трохи розклала, так?

Влад (посміхнувся, зробив крок до неї):
— Ти слухала?

Настя (підійшла ближче, майже впритул):
— Кожне слово. Особливо те, де ти сказав, що не зрадиш.
(нахилилась до його вуха)
Сподіваюсь, це не просто слова. Бо я дуже злопам’ятна…

Влад (на вдиху):
— І дуже спокуслива.

Настя (поклала руки на його груди):
— А знаєш, що ще?

— Що?

— Я люблю грати з вогнем.

Вона взяла його за руку — і повела повз коридор у гостьову кімнату. Двері зачинилися тихо. З вулиці доносився нічний шум міста, але всередині було тихо, наче весь світ зупинився.

Влад (притискаючи її до стіни, шепоче):
— А ти знала, що так важко тебе відпускати? Навіть на п’ять хвилин?

Настя:
— А ти знав, що після таких слів я вже не хочу бути чемною?

Вона встала навшпиньки, потягнулась губами до його… але не доторкнулась. Просто подих — і відступила.

Настя (провокативно):
— Хочеш — наздожени.

І вона повільно пішла до ліжка, скинувши халат на підлогу.

Влад — не змусив себе чекати. Він рушив уперед, мов хижак, зачинив двері, і в кімнаті залишилися тільки ніч, тіні й шалена напруга між двома.

Настя, вже в купальнику під халатом — червоний, із відкритою спиною та тонкими шлейками — розвернулась різко, усміхнулась грайливо і… дістала з-під подушки шовкову пов’язку для очей.

— Сюрприз, пане директоре. Ти все контролюєш на роботі, а тепер — я трохи пограю.

Влад підняв брову, але не сказав ані слова. Настя підвелася, підійшла до нього, повільно зав’язала пов’язку на його очах і прошепотіла:

— Зараз я — твій бос. І в мене для тебе нічне завдання… дуже секретне.

Влад стиснув її талію, вловивши, як її тіло здригнулось.
— У вас дуже вимоглива керівниця, Анастасіє, — прошепотів він.

Настя повільно обвела пальцем лінію його шиї, потім провела губами по вилиці, але не поцілувала.

Він тягнувся до неї — наосліп. А вона — сміялась очима.

Пальці Владислава ковзнули їй по спині, відчуваючи, як тонка тканина купальника не стримує її пульсуючого бажання.
Вона відсторонилася.

— Не поспішай, мій лев. Спочатку — робота. Потім — премія.

Настя кинула на ліжко загадкову чорну коробочку.

Влад зняв пов’язку.

— Що це?

— Відкрий.

Всередині — новий ключ від його квартири.
І листівка з написом:

"Я знаю, що ми — небезпека. Але іноді ризик — єдина правильна відповідь."

І коли він підвів очі — Насті вже не було в кімнаті.

Тільки її аромат… і бажання, що ще довго не відпустить.

Ранок.

Світло м’яко пробивалося крізь штори.
Настя повільно розплющила очі… і побачила, як Влад все ще міцно тримає її в обіймах. Його рука — на її талії, а подих — рівний і спокійний.

Вона усміхнулась, ковзнула пальцем по його ключиці й повільно потягнулася до телефону.

1 нове повідомлення.

Олександр Волков:
“Сподіваюсь, у тебе був гарний вечір.
PS. Влад добре пройшов чай з мамою.
Але наступний рівень — вечеря зі мною.”

Настя закусила губу, злегка втиснувшись у подушку.
— Твою ж… — прошепотіла вона.
— Що сталося? — пробурмотів Влад, сонно відкриваючи очі.

Вона простягнула йому телефон.
Він прочитав.
І завис.

— Ну, принаймні, чай я вижив, — буркнув він, — а тепер вечеря? Це вже пахне допитом із багатьма курсами…

Настя сіла, спершись спиною до узголів’я.
— Влад, мій тато — це… не просто тато. Він — Волков.
— Я в курсі. Особливо після тієї паузи, коли я побачив його ім’я у тебе в телефоні й ледь не подався в монастир, — усміхнувся він.

Настя хмикнула.
— Але є ще одна річ.
— Яка? — Він підвів брову.

Вона скинула ковдру, встала, підійшла до шафи, і… дістала маленьку коробочку.
— Це… для тебе.

— Що це?

— Мікрофон. Мій тато хоче, щоб ти… ну, типу… прослухав Артура на одній закритій зустрічі.

— Тобто він уже мене в “сім’ю” бере? — Влад здивовано нахмурився.
— Якщо пройдеш вечерю — так.

Він встав, підійшов до неї й, не відводячи очей, тихо прошепотів:

— А якщо провалю?

Вона усміхнулась і обійняла його за шию:

— Тоді… ми втечемо на острів.
— В костюмах, з кейсами?
— Ага. Але без Артура.