Читати книгу - "Джерело"

Того вечора, йдучи до Кетрін, Кітінґ замислився про ті кілька їхніх зустрічей; під час них не сталося нічого важливого, але це були єдині дні, що він запам'ятав протягом свого життя у Нью-Йорку.

Коли Кетрін дозволила йому увійти, він побачив, що перед його приходом вона була у дядьковій вітальні серед гармидеру листів, розкиданих на килимі, портативної друкарської машинки, газет, ножиць, коробочок і клею.

— О Боже! — вимовила Кетрін, незграбно гепнувшись навколішки у центрі цього безладу. — О Боже!

Вона поглянула на нього, щиро всміхаючись і прикриваючи руками купи зіжмаканого білосніжного паперу. Зараз їй було майже двадцять, а зовні вона здавалася не старшою, ніж у сімнадцять.

— Сідай, Пітере. Я думала, що закінчу до твого приходу, але, здається, не встигла. Це листи від дядькових шанувальників і вирізки з газет. Я маю посортувати їх, відповісти, написати вдячні записки і… О, ти маєш побачити дещо з того, що люди пишуть до нього! Це чудово! Не стій там. Сідай. За хвилину я впораюся.

— Ти вже впоралася, — сказав він, беручи її на руки і заносячи на крісло.

Він обіймав і цілував її, а вона втішено сміялася, схиливши голівку йому на плече.

— Кеті, ти нестерпна маленька нетяма, і твоє волосся так чудово пахне!

Вона відповіла:

— Не ворушися, Пітере. Мені так добре.

— Кеті, я хочу тобі сказати. У мене був чудовий день. Сьогодні відбулося офіційне відкриття будинку Бордмена. Ти знаєш, це на Бродвеї, двадцять два поверхи і готичний шпиль. У Франкона стався розлад шлунка, тому я пішов туди як його представник. Адже це я проектував цю споруду і… Утім, ти ж нічого про це не знаєш.

— Але я знаю, Пітере. Я бачила всі твої будинки. У мене є їхні фотографії. Я вирізаю їх із газет і роблю альбом, такий самий, як для дядька. О Пітере, це так чудово!

— Що?

— Дядькові альбоми, листи до нього… все це… — Вона розвела руки над паперами на підлозі, наче хотіла їх обійняти. — Уяви собі, всі ці листи приходять із різних куточків країни, від геть незнайомих людей, для яких він так багато важить. І я допомагаю йому, я, така нікчемна, але поглянь, яка на мені відповідальність! Це так зворушливо і так важливо. Чого порівняно з цим варті наші маленькі події, коли це стосується всієї держави!

— Справді? Це він так каже?

— Нічого він мені не казав. Але неможливо прожити з ним кілька років, не перейнявши дещиці… цієї його чудової безкорисливості.

Він хотів розсердитися, але побачив її мерехтливий усміх, незнайомий запал і спромігся лише усміхнутися у відповідь.

— Я скажу дещо, Кеті: тобі це пасує, страшенно пасує. Знаєш, ти можеш мати приголомшливий вигляд, якщо навчишся трохи розбиратися в одязі. Якось найближчими днями я силоміць затягну тебе до хорошого кравця. Я хочу, щоб ти якось познайомилася з Ґаєм Франконом. Він тобі сподобається.

— Справді? Мені здавалося, ти якось казав, що він мені не сподобається.

— Я так казав? Добре, я тоді не знав його по-справжньому. Він класний мужик. Я хочу, щоб ти з усіма познайомилася. Ти будеш… гей, ти куди?

Вона глянула на годинник на його зап'ястку і почала повільно відсуватися.

— Я… Уже майже дев'ята, Пітере, і я маю все це закінчити до повернення дядька Еллсворта. Він прийде близько одинадцятої, сьогодні він виступає на зборах профспілки. Я можу працювати і розмовляти з тобою одночасно, не заперечуєш?

— Звісно, що заперечую! До біса прихильників твого дядька! Нехай сам дає собі з ними раду. Залишайся там, де ти є.

Вона зітхнула, але слухняно поклала голову йому на плече.

— Ти не повинен так казати про дядечка Еллсворта, бо зовсім його не розумієш. Ти читав його книжку?

— Так! Я прочитав його книжку — це розкішно, колосально, та хоч би куди я пішов, скрізь тільки й розмов про цю його бісову книжку, тому, якщо не заперечуєш, може змінимо тему?

— Ти досі не хочеш знайомитися з дядьком Еллсвортом?

— Чому ж ні? Чому ти так гадаєш? Я залюбки з ним познайомлюся.

— О…

— Що сталося?

— Колись ти сказав, що не хочеш знайомитися з ним через мене.

— Я так казав? Як ти завжди запам'ятовуєш усі нісенітниці, що я часом мелю?

— Пітере, я не хочу, щоб ти знайомився з дядьком Еллсвортом.

— Чому?

— Я не знаю. Може, це дурниці. Але зараз я не хочу цього. Не знаю чому.

— Гаразд, тоді забудь про це. Я познайомлюся з ним, коли настане час. Кеті, послухай, вчора я стояв біля вікна у своїй кімнаті та думав про тебе, і я так хотів, щоб ти була зі мною, я зібрався тобі зателефонувати, але було запізно. Я іноді почуваюся таким самотнім без тебе, я…

Вона слухала, обіймаючи його за шию. Аж раптом, зненацька відвівши від нього погляд, перелякано розтулила вуста; підскочила, майнула через кімнату і, порачкувавши під стіл, дістала звідти лавандовий конверт.

— А це що таке? — розлючено запитав він.

— Це дуже важливий лист, — відповіла вона, досі стоячи навколішках і міцно стискаючи у маленькому кулачку конверт. — Це дуже важливий лист, і ось де він, майже в смітнику. Мабуть, я випадково змахнула його на підлогу, не зауваживши. Це від бідної вдови з п'ятьма дітьми, старший з яких хоче стати архітектором, тому дядечко Еллсворт збирається влаштувати йому стипендію.

— Гаразд, — сказав Кітінґ, підводячись. — Із мене годі. Ходімо звідси, Кеті. Прогуляємося. Надворі сьогодні чудово. А тут ти сама не своя.

— О, чудово! Ходімо гуляти.

Надворі стояв туман від снігу, сухого, дрібного і невагомого снігу, що нерухомо зависав у повітрі, заповнюючи вузькі вулиці. Вони крокували, пліч-о-пліч, а їхні ноги залишали подовгасті коричневі відбитки на білих тротуарах.

На Вашингтон-сквер сіли на лавку. Площу замело снігом, відрізаючи їх від будинків, від міста позаду. Крізь тінь арки повз них пролітали маленькі цяточки світла — сталево-білі, зелені та блякло-червоні.

Кетрін сиділа, пригорнувшись до Кітінґа, а він дивився на місто. Він його боявся завжди і боявся його зараз, хоча й мав двох тендітних захисників: сніг і дівчину поруч.

— Кеті, — шепотів він, — Кеті…

— Я кохаю тебе, Пітере…

— Кеті, — сказав він, без вагань, не акцентуючи, бо визначеність цих слів не залишала місця для збудженості, — ми заручені, так?

Він побачив легкий рух її підборіддя, що сіпнулося вниз, а потім вгору, щоб сформувати одне слово.

— Так, — відповіла вона спокійно і так урочисто, що слово пролунало байдуже.

Вона ніколи не дозволяла