Читати книгу - "Вбити пересмішника"

можу робити, вона заявила: просто не треба робити нічого такого, що потребує штанів. На думку тітки Александри, я мусила б гратися маленькими кухонними плиточками і крихітними чайними сервізами, вдягати намисто зі штучних перлів, яке вона мені подарувала, коли я народилася, і взагалі, бути сонячним променем у самотньому житті мого тата. Я зауважила, що можу бути сонячним променем і в штанах, але тітка наполягала, що сонячні промені поводяться інакше, а я спершу була просто чудова, а от з роками все псуюся і псуюся. Вона безнастанно мене ображала і прискіпувалася до мене, тож я пішла до Атикуса і спитала у нього, і він сказав, що у родині й без мене сонячних променів — хоч греблю гати, тож хай усе лишається, як є, я його і така влаштовую.

Під час різдвяного обіду мене всадовили за маленький столик у їдальні, а Джемі та Френсис сиділи з дорослими за великим столом. Тітка і далі ізолювала мене, а Джемі та Френсиса вже давно пересадила за «дорослий» стіл. Я часто пробувала здогадатися, чого вона боялася — що я підстрибну і жбурну щось на підлогу? Іноді мені хотілося попросити її дозволити сісти за стіл разом з усіма,— тоді б вона побачила, як гарно я вмію поводитися; тим більше, що вдома ми завжди їмо разом — і нічого. Коли я звернулася до Атикуса, щоб він на неї вплинув, він сказав, що вона його не послухається, ми в її хаті лише гості й сидітимемо там, де нам вкажуть. А ще він додав, що тітка Александра не розуміє дівчаток, бо своїх у неї ніколи не було.

Але її кулінарні таланти винагороджували за все: скромний різдвяний обід складали три різновиди м’ясних страв, овочі, заготовлені з літа, консервовані персики, два торти й амброзія. По обіді дорослі, трохи очманілі від переїдання, влаштувалися у вітальні. Джемі розтягнувся на підлозі, а я вийшла надвір. Атикус крізь дрімоту наказав мені вдягти пальто, але я удала, що не почула.

Френсис сів поруч зі мною на сходинках задньої веранди.

— Оце був обід так обід,— сказала я.

— Бабуся готує унікально,— підтвердив Френсис.— Вона і мене навчить.

— Хлопці не куховарять,— зауважила я і захихотіла, уявивши Джемі у фартуху.

— А бабуся каже, що всі чоловіки мають навчитися куховарити, що вони мусять дбати про своїх дружин і прислужувати їм, коли ті хворіють,— промовив мій кузен.

— Я не хочу, щоб Ділл мені прислужував. Краще я прислужуватиму йому.

— Ділл?

— Так. Не говори поки що нікому, але ми з ним одружимося, щойно виростемо. Минулого літа він мені освідчився.

Френсис зайшовся сміхом.

— Чого ти регочеш? — спитала я.— Знаєш, який він класний.

— Це отой курдупель, про якого бабуся казала, що він щоліта гостює у міс Рейчел?

— Саме він.

— Я про нього все знаю.

— І що ж ти знаєш?

— Бабуся каже, що у нього немає домівки...

— Все у нього є, він живе у Меридіані.

— Його просто передають від родичів до родичів, і міс Рейчел забирає його на літо.

— Френсисе, не бреши!

Френсис посміхнувся.

— Яка ти буваєш тупа, Джін-Луїзо. Хоча, власне, що ж тут дивного?

— Це ти про що?

— Якщо дядько Атикус дозволяє тобі ганяти бездомних собак, це його справа, як говорить бабуся, тут ти не винна. Я гадаю, що нема твоєї вини і в тому, що дядько Атикус — чорнолюбець, але мушу сказати, щоб ти знала,— це ганьбить усю нашу родину...

— Френсисе, що ти в дідька верзеш?

— Те, що чула. Бабуся каже: те, що він дозволяє тобі без догляду гасати усюди, вже саме по собі погано, та коли він став чорнолюбцем, нам уже і на вулицях Мейкома більше не можна буде показатися. Він знеславлює всю родину, ось що!

Френсис підвівся і дременув галереєю до старої кухні. На безпечній відстані він прокричав:

— Хто вій, хто він — чорнолюбець! Чорнолюбець — ось він хто!

— Брешеш! — загорлала я.— Не знаю, про що ти патякаєш, але стули свою брудну пельку негайно!

Я зіскочила зі сходів і помчала за ним. Миттю наздогнала його і наказала забрати свої слова назад.

Френсис вирвався і кинувся прожогом до старої кухні, а на ходу верещав: «Чорнолюбець!»

Коли вистежуєш здобич, найголовніше — не метушитися. Принишкни — тоді її розбере цікавість і вона — кров з носа — вилізе. Френсис з’явився у дверях кухні.

— Ти ще сердишся, Джін-Луїзо? — обережно спитав він.

— Зовсім ні.

Френсис вийшов на галерею.

— Береш свої слова назад, Фре-енсисе?

Але я зарано кинулася до нього. Френсис зник у кухні, і я повернулася на веранду. Я вмію чекати. Просидівши на сходинках хвилин зо п’ять, я почула голос тітки Александри.

— А де Френсис?

— Десь там на кухні.

— Він же знає, що я забороняю йому ходити туди гратися.

Френсис підійшов до дверей і закричав:

— Бабуню, вона мене сюди загнала і не випускає!

— Що це означає, Джін-Луїзо?

Я подивилася на тітку Александру.

— Нікуди я його не заганяла і ніде не тримаю.

— Тримає, тримає! — репетував Френсис.— Вона не дає мені вийти!

— Ви посварилися?

— Вона розізлилася на мене, бабусю,— скаржився Френсис.

— Френсисе, негайно виходь з кухні. Джін-Луїзо, якщо я почую бодай слово від тебе, я все розкажу твоєму татові. Мені почулося, чи ти щойно вимовила слово «дідько»?

— Почулося, мем.

— Сподіваюсь, що так. І щоб більше мені такого не чулося.

Тітка Александра безнастанно підслуховувала. Варто було їй відійти, як Френсис вистромив голову і вишкірився до мене:

— Ти зі мною краще не жартуй.

Він вибіг надвір, але тримався на відстані, ганяючи, наче м’яч, жмути сухої трави; час до часу він озирався і скалив зуби. На веранду вийшов Джемі, подивився на нас і повернувся у хату. Френсис виліз на мімозове дерево, зліз, заклав руки в кишені й почав кружляти подвір’ям.

— Ха! — крикнув він.

Я спитала, кого він з себе удає, дядька Джека? Френсис заявив, що мені, здається, наказали сидіти тихо і не лізти до нього.

— Та кому ти потрібен,— промовила я.

Френсис пильно подивився на мене, вирішив, що я вже достатньо змирилася, і затяг напівголоса:

— Чорнолюбець, чор...

Цього разу я до крові розбила собі кісточки пальців об його передні