Читати книгу - "Країна гіркої ніжності"

Даза відчула, як шалено загупало серце, як вона мовби піднялася на крилах — ті негайно виросли за плечима. Уперше за ці два роки напівневільного життя їй стало по-справжньому радісно. Вона буде другом Тетяни Борисівни, більше того, ввійде до кола особливих вибраних друзів? Від такого щастя можна було й задихнутися.

Почула наче у напівсні голос:

— Бачу, ти рада?

— Дуже, — видихнула Даза. — Дуже-дуже.

Казала правду. Аж не вірилося у те, що почула.

— Що ж, я теж рада, що ти стаєш іншою. Гадаю, я в тобі не помилилася.

Далі Тетяна Борисівна сказала, що сьогодні виявить велику довіру. Вона візьме Дазу на ніч до себе додому.

— Спасибі, — шепче Даза.

— Не поспішай дякувати. Наша дружба можлива при абсолютній довірі. Я тобі довіряю. Дуже довіряю. А ти — мені?

— І я. Вірте мені, — шепіт Дази.

Тетяна Борисівна сказала трохи суворіше, що вона повірить, коли Даза пройде випробування на вірність. Маленьке, незвичне, але необхідне. Щоб переконатися.

Що за випробування, Даза дізналася увечері. Тетяна Борисівна після вечері привела Дазу на окраїну містечка, де їй у хатинці належала кімната. У другій жила її двоюрідна бабця — стара і, як сказала Тетяна Борисівна зі смішком, глуха як тетеря. Тетяна Борисівна заглянула до неї. Далі запалила дрова у плитці. Тоді звеліла маленькій гості (Дазі йшов тринадцятий) роздягатися. До сорочечки, адже ж не буде вона спати одягненою. Відчуваючи трепет (тремтіло все її тільце), збентеження й сором, Даза скинула платтячко.

— Зараз перевіримо, як ти мене любиш, — сказала вихователька. — І чи готова ти до особливої дружби і вірності.

— Я готова, — прошептала Даза.

— Тоді лягай на ось цю лавку, — звеліла Тетяна Борисівна. — На живіт. Обличчям вниз.

Коли Даза покірно лягла, тремтячи, як самотній листок на дереві, господиня кімнати зв’язала їй руки під лавкою і прив’язала до лавки ноги.

— Не бійся, — сказала вихователька. — Це буде покарання за твоє минуле і очищення в ім’я майбутнього. В ім’я нашої особливої дружби.

Вона оголила спину дівчинки, стягла трусики.

— Тетяно Борисівно… — паленіючи від сорому й страху, прошептала Даза.

— Не бійся, — почула. — Не бійся, дівчинко.

Різкий біль обпік соромливе місце (дупочка, люба дупочка, казала мама), а потім спину. Даза скрикнула. Раз і вдруге.

— Не бійся, — забурмотіла Тетяна Борисівна. — Не треба боятися. Це всього лиш різка, березова різка. Правда, вимочена в солоній воді, але мене такою теж колись вчили розуму.

І вдарила ще і ще. Даза скрикувала й плакала. Сльози ряснішали, переросли в схлипування, а потім ридання. Її ніколи вдома не били. У будинку-інтернаті отримувала стусани й підніжки, але щоб так… За що? Вона донька ворогів народу, але вона від них відреклася. Назавжди. Навіки. Вона — Даза Рубцова. Піонерка. А Тетяна Борисівна — радянська вихователька. Як же це? Це і є маленьке незвичне випробування? Ой-ой-ой…

Коли відшмагана і відв’язана Даза сповзла на долівку, тіло її пекло, а сама геть зарюмсана, вона дрижала. Нагадати про права радянської людини?

— Ну от і все, — сказала Тетяна Борисівна. — Ти майже пройшла випробування. Не рюмсай. І вище ніс.

Вона взяла Дазу за підборіддя. І далі… далі поцілувала в лоба.

— Якщо ти моя — то підемо далі, — сказала якось так — суворо і ніжно водночас. — Ти моя… Вірна мені?

— Т-так, — видихнула Даза.

Крізь сльози Даза бачила незграбу-шафу для одягу, буфет, ліжко при стіні, невеличкий стіл, крісло збоку. Порівняно з тою домашньою обстановкою, в якій колись (як давно!), до трагедії, жила Даза, тут було аскетично, бідно, навіть убого, хоч і не без деякого шарму. На стіні дзеркало — овальне, схоже на видовжене обличчя, поруч із ним картина — жінка тримає в руках букет квітів.

— То моя мама, — сказала Тетяна Борисівна. — Її звали Іраїда Денисівна. Загинула в громадянську війну. Її намалював художник, коли ми відпочивали в Одесі. Я тоді була така, як ти, навіть менша. Так, всього сім чи вісім років.

Вона промовила це буденно і якось по-особливому зворушливо. Даза підвела очі й раптом відчула, що вона не має до цієї жінки, котра тільки що побила її, зла. Вона… Вона не те щоб любила її, а… Довіряла? Прагла дружби? Мала Даза, майже підліток Даза не знала потрібного слова. Зате відчула: треба не протестувати, не просити відвезти її в інтернат, як хотіла сказати ще хвилину тому, а підкоритися. Робити те, що накаже Тетяна Борисівна. Раптом відчула: вона мов одна з речей у цій кімнаті. Вона… Даза знову заплакала, але вже тихо, шкодуючи себе й… І невідомо кого, що наче стояв за її спиною. А може, дивився на неї й теж… її шкодував.

— Вмийся, — наказала Тетяна Борисівна. — А то геть зарюмсана. Та нічого. Це з незвички. І налий з відра води в тазик.

Даза підвелася й зробила все, що наказувала вихователька. Тимчасом Тетяна Борисівна вдягла халата й поставила на плиту каструлю з водою. Тоді підійшла до Дази з маленькою баночкою в руці.

— Підніми сорочку, — наказала. — Не бійся. Зараз тобі не болітиме.

Вона натерла спину Дази й нижче білуватим кремом. Біль справді став проходити.

Тетяна Борисівна сказала:

— А тіло в тебе, дівчинко, буде гарне. Ще два-три роки — й розквітнеш, як пишний бутон.

Коли вода на плиті нагрілася, вихователька розбавила нею холодну воду в тазику. Наказала — і владно, і якось мовби прохально:

— Роззуй мене.

Даза опустилася на коліна і обережно скинула з ніг виховательки черевички, тоді, завагавшись на мить — як це зробити, — панчохи. Їй було і соромно, і принизливо, і якось мовби добре. Добре, що вона… вона… Почула:

— А тепер ти помиєш мені ноги. Мило он там, на поличці біля умивальника.

Тетяна Борисівна занурила ноги у теплу воду. Стоячи на колінах, Даза мила їй ноги — загорілі, якісь вузлуваті, з великими жилами. Бажала одного-єдиного — швидше закінчити цю