Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

— Вона жито добре жала, дівка справная була,—

співав Гнат.

— Отакої,— сказав я. — Тебе що, нагодували в лісі? А чи корінням харчуєшся?

— Хе-хе-хе! — зареготав Гнат.

— Чортів дурню! Їж!

Він лінькувато взяв половину окрайця.

— «Дівка справная була!» — Гнат, напхавши рота, промугикав цей куплет і, як зіпсована пластинка, повторив — «Дівка справная була!..»

— Чому вони не стріляли? — запитав я у Гната — Чому вони взагалі стовбичили в цих кущах? Не вийшли назустріч?.. Вони запросто могли б нас уколошкати на цій сноповозці й відправити Лебідкою в село…

— Хе-хе! — відповів Гнат. — «Вони весілля відгуляли…»

Думка його линула невідомим мені річищем, далеко від цієї лісної дороги, від бандюг. Він співав, напхавши рота. Він був ситий і щасливий чоловік у цьому голодному, не влаштованому світі. А я ніяк не міг наїстися. Перебиті осколками нерви в глибині тіла, певно, усе ще дрібно тремтіли. І я кидав їм, як принаду, шматки житнього хліба, ледве встигаючи пережовувати їх.

Від Семенового урочища, засадженого капустою, відкривалася Глухарка. Димів гончарний заводик, і його димарі перекреслювали червоне надвечірнє сонце. Сільце поволі пливло за своїм буксиром до призахідного неба. Сизі грядки капусти, схожі на розбурхане море, ще більше підсилювали картину. Я відчував, що схвильований, начебто вернувся із бозна-якої далекої подорожі.

Фігурка чоловіка, який біг назустріч через кукурудзяне поле, де стирчали огризки стебел, спершу видалася мені кумедною. Чоловічок спотикався й підстрибував на нерівних місцях. Через хвилину я впізнав Попеленка. В руці у мого приятеля «яструбка» був карабін. Я сполошився. Чоловік із зброєю в руці може бігти лише з двох причин: або він відступав, або наступав. Наступати на сноповозку Попеленкові було ні до чого. Виходить, він рятувався втечею. Я вирішив, що на Глухарку вчинила напад інша група бандитів. Гарний виходив деньок…

— Ну, що там? — гукнув я Попеленкові.

Він одсапався.

— А я вже хотів був на хутір бігти, — нарешті видихнув він. — По вас, товаришу Капелюх!

— Та що сталося!

— Ой, тут таке! — жалібно сказав Попеленко. — Либонь, перепаде від начальства! Це ж треба, треба — і якраз під Глухаркою. Нема того, щоб під яким іншим селом — шлях-бо чималий!

У мене відлягло від серця. Бандитів у селі не було. Інакше мій підлеглий не думав би про начальство. Коли втікаєш од куль, страх перед начальством — діло десяте.

— Попеленко! — гримнув я. — Виплюнь галушку з рота!

— У мене галушки немає! — здивувався «яструбок».

— Тоді ясною і чіткою мовою доповідай про обстановку!

— Коняка в Глухарку прибігла, — мовив Попеленко. — Притягла бричку. А в бричці товариш Абросимов. Убитий і замордований. Бандери, гади! І треба ж — щоб у нашому селі…

— Який Абросимов? — запитав я.

— Та отой, що хотів приїхати з планом. Щодо боротьби з бандитами. А от плану при ньому немає! Що ж його тепер діяти, га?

І тут я згадав Абросимова. Його біленький комірець навипуск, піджак з ватними широкими плечима і шкіряну жовту курточку з білою невеликою лисиною від рушничного ременя на правому плечі. Як же це?.. Замордований. Та він же зовсім хлопчисько, нетяма.

— Сідай! — крикнув я Попеленкові, і він упав на воза через полудрабок, мов сніп. — Но-о, Лебідко!

Я хльоснув віжками, смикнув, але кобила наче остовпіла.

— Та хіба ж вона без батога коли бігала? — запитав Попеленко голосом, який усе ще зривався.

— А ти мені дав батога? — гаркнув я на нього. — Ти ж її пожалів!

Я кинув йому віжки і, трохи піднявши кулемет, дав над головою Лебідки чергу. Мене відразу ж од ривка воза відкинуло назад, на Гната, так, що залізяччя в його клумаку вп’ялося в спину, і ми понеслися. Стрільба відродила у Лебідки якісь заснулі страхи. Вона ніби аж осатаніла.

Абросимов!.. Хлопчисько у батьковій курточці… Так ось чому бандити були на Мишкільському шляху. Вони поверталися з Ожинського шляху навпростець лісом. Підстерегли Абросимова, зробили свою справу і поверталися в УР старою Мишкільською дорогою. Ох, коли б же я знав, чия то шкіряна курточка жовтіла крізь вільшину, я все-таки взявся б за МГ! Мене кидало на сноповозці з боку на бік, Гнат реготав, гадаючи, що ми з Попеленком затіяли гони, щоб розважитися.

Розділ третій

1.

Ми влетіли в Глухарку з таким гуркотом, що натовп, який зібрався в центрі села, біля брички я убитим Абросимовим, розступився, тільки-но вгледів сноповозку. Попеленно відкинувся назад, натягуючи віжки, а тут, на щастя, у нашого воза лопнула аварійна «лисиця», уламок її уткнувся в землю, задній оплін разом із колесами відскочив, сноповозка осіла на короб, і ми хвацько загальмували за два метри від брички.

Я кинувся до Абросимова. Він мов задрімав на м’якому сидінні коляски, схиливши голову на плече. Я бачив тільки вугласту, підстрижену під напівбокс потилицю. «Ох, навіщо він узяв цю підресорну райкомівську бричку, — подумав я, — краще б возом їхав і, хто його знає, може, проскочив би; їздять же цією дорогою мужики. А бричка відразу привернула увагу — бричка і його шкіряна курточка».

Я обійшов з другого боку коляску і трохи відхилив голову Абросимова. Білий комірець, випущений наверх піджака з широкими ватяними плечима, був увесь у крові. І на лобі в Абросимова була величезна рана з кров’ю, що вже запеклася і поруділа. Мені спершу здалося, що ця рана — вихідний отвір, але потім я догадався, яка це рана.

Рука в Абросимова була вже холодна, зовсім холодна, і на долоні темнів поріз. Я одвернувся й позирнув на селян, які з’юрмилися довкола. У жінок, як це завжди буває в таких випадках, на обличчях застиг вираз німого плачу. Здавалося, досить одного слова, жалісливого слова, і підніметься голосіння та лемент. Однак усі мовчали. Чоловіки дивилися похмуро, спідлоба.

Я присилував себе глянути на порізану долоню Абросимова. Так, виходить, він був ще живий, коли вони вирішували йому зірку на лобі. Він силкувався ухопитися за фінку. Цікаво, реготали вони чи робили свою справу мовчки? От сволота. Катюги. Фашисти і фашистські прислужники… Носили поліцейську форму. Підлабузнювалися перед усіма отими гаулейтерами, гебітскомісарами, комендантами… А тепер патякають про «вільну Україну»! Адже жоден катюга не назве себе катюгою або садистом. Йому хочеться стати під прапор. Прапор виправдує. Усе, мовляв, прощається людині під прапором. Тепер вони — націоналісти, борці за «незалежність», «волю». Але за натурою своєю вони карні злочинці. Мародери, садисти. Ось він, націоналізм. Погляньте на чоло цього хлопчини!..

— Пістолет лежав у бричці,— сказав Глумський.

Він подав мені ТТ. Губа в нього сіпалась, відкриваючи великі