Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Дні, тижні, роки, що ми їх пробули тут, на фронті, ще раз повернуться до нас, і наші вбиті товариші повстають тоді з-під землі й підуть поруч із нами; ми матимемо ясні голови, ясну мету й підем пліч-о-пліч із нашими вбитими товаришами, несучи на собі фронтові роки, — та проти кого ми підемо, проти кого?

У цій місцевості нещодавно перебував фронтовий театр. На дерев’яному стенді ще й досі висять строкаті афіші про вистави, які йшли в тому театрі. Ми з Кропом стоїмо перед ними, витріщивши очі. Нам несила збагнути, що такі речі ще існують на світі. Ось на афіші дівчина в літній ясній сукні, підперезана червоним лакованим паском. Однією рукою вона спирається на парапет, у другій тримає солом’яного капелюшка. На ногах у неї білі панчохи й білі черевики — елегантні черевички з пряжками, на високих підборах. Позад неї виблискує синє море з білими гребінцями хвиль, збоку видніється світла затока, вона глибоко врізається в берег. Дівчина надзвичайно гарна, у неї

А* рівненький носик, рожеві вуста й довгі ноги; неймовірно чепурна й випещена, вона купається, либонь, двічі на день і ніколи не має бруду під нігтями. Хіба що зрідка трохи піщинок із пляжу.

Поряд неї стоїть молодик у білих штанях, синій куртці й моряцькому кашкеті, та він цікавить нас куди менше.

Дівчина на стенді здається нам якимось дивом. Ми геть забули, що на світі існує щось подібне, та й тепер ми ще не зовсім віримо своїм очам. Принаймні вже кілька років ми не бачили нічого, що хоча б трохи нагадувало цю дівчину — втілення радості, вроди й щастя. Це — мир, ми хвилюємося, відчуваючи, що саме таким мир і має бути.

— Поглянь тільки на ці легенькі черевички, в них вона не змогла б навіть кілометра промарширувати, — кажу я й відразу розумію, яку бовкнув дурницю: безглуздо згадувати якесь марширування, коли бачиш таку красу.

— Скільки ж їй років? — цікавиться Кроп.

Я на око визначаю:

— Щонайбільше двадцять два, Альберте.

— Тоді вона старша за нас. А я тобі кажу, їй не більше сімнадцяти.

Нас аж морозом проймає.

— Альберте, оце було б діло, як ти гадаєш?

Він киває головою.

— Удома в мене теж є білі штани.

— Подумаєш, білі штани, — кажу я. — Ти поглянь, яка дівчина.

Ми обдивляємось один одного, з голови до ніг. Нема на що дивитися — вигоріле, полатане, зашмароване обмундирування. Марна річ щось там порівнювати.

Тож насамперед ми здряпуємо зі стенда молодика в білих штанях, здряпуємо обережно, щоб не пошкодити дівчини. У такий спосіб ми дечого досягаємо. Потім Кроп пропонує:

— Можна було б піти вошву прожарити.

Я не дуже пристаю на його думку, бо речі від цього псуються, а воші за якихось дві години знову нас обсядуть. Ми ще довго милуємося дівчиною на афіші, і врешті я погоджуюся з Кропом. Ба навіть додаю:

— Може, пощастить добути чисті сорочки.

Однак в Альберта інше на думці:

— От якби онучі…

— І онучі дістанемо. Ходімо, спробуймо їх на щось виміняти.

Але до нас, не поспішаючи, підходять Леєр і Тьяден; вони

бачать афішу, і наша розмова відразу стає сороміцькою. Леєр перший у нашому класі мав інтимні стосунки з жінкою і розповідав хвилюючі подробиці. Він теж захоплено висловлюється про дівчину на афіші, але з іншої точки зору, і Тьяден завзято його підтримує.

їхня поведінка не обурює нас. Хто не любить сороміцьких розмов, той не солдат; проте саме тепер нам це чогось не до смаку, тож ми відходимо вбік і прямуємо до дезінсекційної камери з таким почуттям, ніби йдемо до крамниці модного чоловічого одягу.

Будинки, в яких нас розквартирували, стоять на березі каналу. За каналом є ставки, обсаджені тополями; за каналом є й жінки.

З будинків на нашому боці всіх уже давно повиселяли. Але з того боку коли-не-коли можна ще побачити місцевих людей.

Увечері ми купаємося в каналі. Нараз до берега виходять три жінки. Вони йдуть неквапно й не відвертають очей, хоч ми купаємося без плавок.

Леєр гукає до них. Вони сміються і спиняються, щоб нас роздивитися. Ми вигукуємо ламаною французькою мовою, що кому спаде на думку, без найменшого зв’язку, поспішаючи, аби вони не пішли. Це не дуже пристойна мова, та звідки нам набратися тієї пристойності!

Одна з жінок тоненька, чорнява. Коли вона сміється, виблискують гарні зуби. Рухи в неї швидкі, квапливі, спідниця вільно облягає їй ноги. Дарма що вода в каналі холодна, ми збуджені, веселі й силуємося зацікавити жінок, щоб вони не пішли. Придумуємо всякі дотепи, і вони відповідають нам, ми їх не розуміємо, проте сміємось і махаємо їм руками. Тьяден виявився куди кмітливішим за нас. Він збігав додому, приніс цілу хлібину й високо підіймає її над головою.

Це справляє неабияке враження. Жінки кивають нам і показують на мигах, щоб ми перебралися до них. Але цього робити нам не вільно. На той берег ступати заборонено. Скрізь на мостах стоять вартові, і без перепустки пройти неможливо. Тож ми сяк-так тлумачимо жінкам, щоб вони прийшли до нас, але вони хитають заперечливо головами й показують на мости. Видно, їх теж не пропускають.

Жінки повертають назад і повільно йдуть понад берегом, проти течії каналу. Ми проводжаємо їх уплав. Через кількасот метрів вони звертають і показують нам на будинок, що стоїть трохи осторонь, майже схований за деревами й кущами. Леєр цікавиться, чи вони там живуть.

Вони сміються: справді, це їхній дім.

Ми голосно пояснюємо їм, що прийдемо до них, коли вартові не зможуть нас побачити. Уночі. Сьогодні вночі.

Жінки підіймають руки, складають долоні, туляться до них щоками й заплющують очі. Вони зрозуміли нас. Тоненька, чорнява ледь пританцьовує. А білява щебече:

— Хліб… добре…

Ми палко запевняємо їх, що хліба принесемо. І, крім того, ще всяких смачних речей, ми вирячуємо очі й на мигах показуємо, яких саме. Леєр замалим не тоне, намагаючись руками зобразити «шматок ковбаси». Якби було потрібно, ми пообіцяли б їм цілий продовольчий склад. Вони йдуть і ще раз у раз озираються. Ми вилазимо на берег з нашого боку та стежимо, чи вони справді зайдуть до того будинку, бо можуть і обдурити. Потім ми пливемо назад.

Без перепустки через міст пройти неможливо, тож ми вирішуємо просто перепливти вночі канал. Хвилювання проймає нас і міцно тримає у своїх лабетах. Нам не сидиться на одному місці, і ми йдемо до