Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Шоколад із чилі 📚 - Українською

Читати книгу - "Шоколад із чилі"

1 210
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Шоколад із чилі" автора Іоанна Ягелло. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 73
Перейти на сторінку:
теперішня робота чи не гірша, ніж праця в друкарні, бо хіба не соромно заробляти гроші байдикуванням? Коли мама розпитувала Лінку, та трохи вигадувала, і це її теж пригнічувало. До речі, мама й Адам становили ще одну проблему. І бідолашний Кай на додачу. «Цікаво, чи є в моєму житті бодай щось, у чому можна не сумніватися? — думала Лінка, продовжуючи гойдатися. — Хоча б щось одненьке! Може, пес? Так, мій песик мене любить, і це чи не єдине, у чому я певна». Повільно погойдуючись, дівчина на мить розплющила очі. Її погляд упав на вікно кімнати пана Антонія. Старенький не спав. Він стояв у вікні й дивився на неї. Причому так, наче побачив привида.

— Хто дозволив тобі зайти до саду! — гаркнув він зненацька. — Хто дозволив сісти на гойдалку?

— Пробачте, я не знала, що не можна, думала, що ви спите, скрізь було так тихо… Я вже бачила цей садок раніше…

— Як це?

— Була тут колись зі знайомим… Давно, місяців зо два тому. Ми просто тут прогулювалися. Він сказав мені, що за будинками такі гарні садки й показав мені цей сад і гойдалку. Але я ніколи не усвідомлювала, що це той самий садок, аж донині. Хвіртка була відчинена, я не втрималася. Так, наче садок мене кликав, наче чекав на мене…

Пан Антоній зблід. Тепер він здавався білішим за свою сорочку. Як завжди, принаймні до пояса, він був одягнений дуже елегантно.

— Розпусти волосся.

— Що таке? — Лінка подумала, що їй почулося, та за мить старий повторив.

— Розпусти волосся, бо із цією зачіскою… ти дуже мені декого нагадуєш.

— Кого ж? — дівчина вже хотіла пожартувати, чи не лох-несське чудовисько, та глянувши на обличчя пана Антонія, перестала посміхатися. Руки самі потяглися до гумки й вивільнили кучері, які тепер спадали на плечі. Лише тоді старий полегшено зітхнув.

— Вона… вона так прибирала волосся й сідала на гойдалку.

— Дружина? — прошепотіла Лінка. Їй було трохи ніяково, та вона відчувала, що мусить запитати, бо не може залишити пана Антонія на поталу болісних спогадів. Але старий лише похитав головою.

— Ні. Не дружина. Це стара історія. Краще не розповідати..

* * *

— Ну, гаразд. Оголошую пропозиції статтей до наступного номера, — заявила Зуза. Знову настав понеділок, традиційно присвячений роботі над газетою. Цього разу на вимогу вчителя польської мови на зборах з’явився Оскар. Учитель хотів, аби хлопець освоївся в класі, тому сказав, що збори обов’язкові для всіх, бо на них ще й відроблятимуть заняття з польської за наступний тиждень, яких чомусь не буде. На жаль, усі розуміли, що його спроба примирити Оскара з однокласниками є марною. Хлопець сидів похмурий і дивився у вікно.

Лінка лише раз зиркнула на нього, але відразу відвела погляд. Вона не любила людей, постійно ображених на весь світ. Сама ж відчувала, що ця газета цікавить її дедалі більше. У неї, зрештою, теж була ідея, та дівчина на знала, як на неї відреагують. Подумки прикидала, що скаже, і чекала слушного моменту. Лінка ніколи не була несміливою, але тепер чомусь ніяк не могла наважитися. Усі щось пропонували, перегукувалися, кожному хотілося щось написати, додати до газети щось своє. Нарешті вчитель зглянувся над нею. Мабуть, відчув, що Лінка хоче щось сказати.

— Халінко, у тебе є якась ідея?

— Ну, я… так, але не знаю, чи вам сподобається.

Усі очі спрямувалися на неї. Вона й не думала, що це виявиться так складно.

— Я б хотіла написати репортаж. Про те, як молодь заробляє. Ну, тобто, як можна підробляти. Я… роздавала флаєри і… працювала у друкарні.

Усі дивилися на неї якось дивно, наче вона бовкнула щось недоречне. Авжеж, їм не доводиться заробляти так, як їй. Схоже, їм і на думку не спало, що це може бути темою для репортажу. Краєм ока добачила Оскара. Його погляд здався їй зневажливим.

— Ні, ну, може… — Зуза старалася не загострювати ситуацію, проте Азор відразу заперечив.

— Дай спокій, це ж нудьга суцільна. Хто це читатиме? Зрештою, у цьому номері для твого репортажу немає місця. Не ображайся, але твоя ідея ідеально підходить для «Трибуни народу». Якщо хочеш допомогти, поклацай фотки на вулиці, ти ж чула, що в нас репортаж про святих Миколаїв. Різдво на носі, люди воліють почитати щось веселеньке й порадіти.

Їй було так прикро. І навіть не тому, що вона раптом усвідомила, що ніколи не належатиме до їхнього кола, бо не пасує до них, а насамперед через те, що тема, яка була для неї такою важливою, для інших виявилася просто нудною. Лінка спускалася сходами, ковтаючи сльози, задоволена бодай тим, що нагорі не виказала свого розчарування. Окей, поробить вона фотки Миколаям на вулиці, це теж непогано. Може, заробляння для власних потреб — це справді дурня, може, вони праві?

І раптом почула, що хтось її наздоганяє.

— Бачу, тобі теж не дали висловитися, — почувся за спиною голос Оскара.

— Дай мені спокій. Чого тобі треба? Ще ти з мене сміятимешся?

— Сміятися? Я й не думав. Я можу тобі допомогти.

— Яким чином? Що ти можеш зробити?

Цього ще бракувало, щоб він до неї причепився. Авжеж, може, вони ще й потоваришують?

— Я вважаю, що ти повинна це написати, — серйозно сказав він. — Слухай, я розумію, що тоді повівся негарно. Пробач. У мене проблеми. Але доведеться вирішувати їх самому. Справді, ця тема мені дуже сподобалася. Повір, я розуміюся на цьому краще за них.

— Бо ти працював у районці?

— Що, ти теж така сама? Столичка з тебе пре? Авжеж, у районці. І я цим пишався. Одна з моїх статей навіть премію отримала. Знаєш, як я радів? А потім довелося все це покинути. Через мого батька. Бо татусик знав краще, що мені потрібно. Зрештою, яка різниця.

Лінка навіть не помітила, що вони давно вийшли на вулицю і тепер ідуть Хмельною.

— Я цю кліку ненавиджу, розумієш? Ненавиджу цю групу взаємообожнювання, весь їхній світ, яким керують гроші. А тобі лише здається, що вони тебе прийняли. Ти сама побачила, як є насправді, але боїшся глянути правді у вічі. А виглядає все так, як із цим снігом: начебто й біленько, й гарно, а під ним — собачі гівна й сміття. Бо ти дурепа. От що.

Лінка глянула на небо. Сніг більше не падав. Лише мороз хапав такий, що навіть сльози в куточках очей замерзали. А коли глянула в бік Оскара, того вже не було поруч. Лінка побачила, що він іде геть Хмельною.

1 ... 26 27 28 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шоколад із чилі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шоколад із чилі"