Читати книгу - "Останнє бажання"

— Чи можу я довідатися, до чого ти хилиш?

— Ні до чого. От, випила трохи і філософствую, шукаю загальних істин. Одну саме знайшла: менше зло існує, але ми не можемо самі його вибирати. Це Дуже Велике Зло може нас змусити до такого вибору. Хочемо ми того чи ні.

— Схоже, я замало випив, — відьми́н терпко усміхнувся. — А північ, як то північ, тимчасом минула. Перейдімо до конкретних речей. Ти Стрегобора у Блавікена не уб’єш, я цього не дозволю. Не дозволю, щоб дійшло до бійок та різанини. Пропоную ще раз: облиш помсту. Відмовся від планів убити його. Так ти доведеш йому і не лише йому, що ти не є кровожерливою потворою, мутантом і виродком. Доведеш йому, що він помилявся. Що він дуже скривдив тебе своєю помилкою.

Ренфрі хвильку дивилася на медальйон відьми́на, що крутився на ланцюжку, який він обертав у пальцях.

— А якщо я скажу тобі, відьми́не, що не зумію ні вибачити, ні відмовитися від помсти, то це буде рівносильне з тим, що він, і не лише він, правий? Доведе, що я все-таки потвора, нелюдський демон, проклятий богами? Послухай, відьми́не. На самому початку мого скитальчого життя мене прийняв до себе один вільний кметь. Я йому сподобалася. Оскільки ж він мені зовсім не подобався, а навіть навпаки, то щоразу, коли він мене хотів, лупцював мене так, що я ледь з постелі злазила. Одного ранку я встала, коли ще було темно, і перерізала кметеві горло. Косою. Я ще не мала такої вправності, як тепер, і ніж видався мені замалим. І бачиш, Геральте, слухаючи, як кметь булькоче й душиться, дивлячись, як дриґає ногами, я почула, що сліди його кия і кулаків зовсім не болять, і мені так добре, що аж… Я пішла, радісно посвистуючи, — здорова, весела та щаслива. І пізніше щоразу було так само. Коли було б інакше, то хто витрачав би час на помсту?

— Ренфрі, — сказав Геральт. — Незалежно від твоїх причин і мотивів, ти не підеш звідси, посвистуючи, і не буде тобі так добре, що аж. Ти підеш не весела і не щаслива, але жива. Завтра вранці, так, як наказав війт. Я тобі вже це казав, але повторю. Не вб’єш Стрегобора у Блавікені.

Очі Ренфрі блищали у світлі свічки, блищали перли у викоті каптаника, блищав медальйон із вовчою пащею, крутячись на срібному ланцюжку.

— Мені тебе жаль, — зненацька повільно сказала дівчина, вдивляючись у мерехтливий срібний кружок. — Твердиш, що існує менше зло. Стоїш на площі, на бруківці, залитій кров’ю, сам, такий дуже самотній, бо не міг зробити вибір. Не міг, але зробив. Ти ніколи не знатимеш, ніколи не будеш певним, ніколи, чуєш… А заплатять тобі камінням і прокляттям. Мені тебе жаль.

— А ти? — спитав відьми́н тихо, майже пошепки.

— Я теж не вмію вибирати.

— Хто ти?

— Я те, чим я є.

— Де ти?

— Мені… холодно…

— Ренфрі! — Геральт стиснув медальйон у долоні. Вона різко підняла голову, наче розбуджена зі сну, кілька раз кліпнула, здивована. Якусь хвильку, дуже недовго, виглядала переляканою.

— Ти виграв, — раптом гостро сказала. — Ти виграв, відьми́не. Завтра вранці я виїжджаю з Блавікену і ніколи вже не повернуся до цього паршивого містечка. Ніколи. Налий, якщо ще щось залишилося у пляшці.

Звичайний напівглузливий, напівкокетний усміх повернувся на її губи, коли вона відставила порожній кубок на стіл.

— Геральте.

— Слухаю.

— Цей чортів дах стрімкий. Я б воліла вийти звідси на світанку. В темряві можу впасти і забитися. Я князівна, в мене делікатне тіло, горошину відчуваю через сінник. Якщо він не напханий соломою як слід, звісна річ. Що скажеш?

— Ренфрі, — Геральт мимоволі усміхнувся. — Те, що ти кажеш, личить князівні?

— Що ти, курча мать, можеш знати про князівен? Я князівною була і знаю, що вся приємність такого буття — це можливість робити, що забажаєш. Я маю тобі сказати, чого бажаю, чи ти й сам здогадаєшся?

Геральт, все ще усміхнений, не відповідав.

— Я не хочу навіть припускати, що не подобаюся тобі, — скривилася дівчина. — Вже волію здогад, що тебе лякає доля вільного кметя. Ех, біловолосий. Я не маю при собі нічого гострого. Зрештою, глянь сам.

Вона поклала ноги йому на коліна.

— Стягни з мене чобітки. Халява — найкраще місце для ховання ножа.

Боса, встала, шарпнула застібку пояса.

— Тут я теж нічого не ховаю. І тут, як бачиш. Загаси цю кляту свічку.

Надворі, у темряві, верещав кіт.

— Ренфрі?

— Що?

— Це батист?

— Звісно, курча мать. Я князівна чи ні?

V

— Тату, — монотонно скавчала Маринька. — Коли ми підемо на ярмарок? На ярмарок, тату!

— Тихо, Мариню, — буркнув Кальдемайн, витираючи тарілку хлібом. — То як кажеш, Геральте? Вони забираються з містечка?

— Так.

— Ну, я не сподівався, що так гладко піде. З цим пергаментом й Одуеновою печаткою вони мене тримали за горлянку. Я робив добру міну, але, як по правді, чорта лисого міг їм зробити.

— Навіть коли б вони відкрито порушили закон? Розпочали заворушення, біятику?

— Навіть і тоді. Одуен, Геральте, — страх який дратівливий король, посилає на ешафот за найменшу дрібницю. В мене дружина, донька, мені на моєму становищі добре, не мушу ламати голову, звідки взяти масло до каші. Одним словом, добре, що виїжджають. А як же це сталося?

— Тату, я хочу на ярмарок!

— Лібушо! Заберу звідси Мариньку! Так, Геральте, я й не сподівався. Випитував Сотника, корчмаря із «Золотого Дзвону» про ту новіградську ровту. Ще та зграя. Декого упізнали.

— Ага?

— Той зі шрамом впоперек писку, — Ногорн, раніше воював у Абергарда в так званій ангренській вільній ватазі. Ти чув про вільну ватагу? Звісно, хто ж не чув! Той бик, що його П’ятнадцяткою звуть, теж. Навіть якщо ні, то не думаю, щоб його прізвисько вивели з п’ятнадцяти добрих вчинків, які він за життя зробив. А чорнявий напівельф — то Киврил, розбійник і професійний убивця. Наче мав якийсь стосунок до Тридамської різні.

— Якої?

— Тридамської. Ти не чув? Про це багато говорили три… Так, три роки тому, бо Маринька два рочки мала. Тридамський барон тримав у ямі якихсь опришків. Їх ґамрати[20] і наче той мішанець Киврил, захопили пором на річці, повний прочан, було то під