Читати книгу - "Артур і війна двох світів"

— Права? Щоб їздити на гамулі, потрібні права?

— Так! Навіть двоє прав, якщо гамуль двогорбий.

— У нас, щоб сісти за кермо, теж потрібні права, але я ще не досяг того віку, коли можна скласти іспит!

— Якщо ти їздиш без прав, то чому тебе ще не забрали в поліцію? — дивувався Барахлюш.

— Напевне, тому, що поліція не може мене впіймати, адже мій зріст — всього два міліметри! — веселився хлопчик, оминаючи на повній швидкості розгублених мурахів.

— У, тля безголова! — гукнув один із них навздогін джипу.

Автомобіль перетнув сходовий майданчик і, не гальмуючи, пронісся мимо великого чорного жука. Комаха розплющила свої флуоресцентні очі і, злетівши, кинулася навздогін.

— Звідки це він? — спитав Артур, помітивши переслідувача в дзеркалі заднього огляду.

— Це транспортна поліція! — відповів Барахлюш.

Жук летів, як військовий винищувач, а його очі світилися, мов фари.

— Транспортна поліція? Звідки? Що вона тут забула? — дивувався Артур.

Жук увімкнув сирену.

— Зважаючи на те, що всі мурахи їдуть в одному напрямку, а ти сам — у протилежному, отже, ти порушник! — розтлумачила Селенія.

Артур закрутив головою, відганяючи від себе погані думки.

— Це неможливо!

Жук наближався, і його сирена вила все дужче.

— Ви пересуваєтеся зустрічною смугою! Зупиніться! — пролунав скрипучий голос, підсилений гучномовцем.

— Чуєш, він же все одно не забере в тебе права, бо ти їх не маєш, — єхидно обізвався Барахлюш.

Артур не збирався зупинятися і втрачати дорогоцінні секунди, через що вони потім не знайдуть Упиревих слідів. Хлопчик скерував джип на плінтус, і ось уже авто мчить вузенькою доріжкою вздовж стіни, намагаючись утекти від набридливого полісмена. Та хіба колеса обженуть жорсткі і сильні крила жука? Жук-полісмен не відставав.

Джип виїхав на міст, що його спорудили мурахи. Дорога тут рівна. І пасажирам здалося, що їхній автомобіль став літаком і незабаром відірветься від землі. Побачивши летючий джип, мурахи з вереском розбіглися в різні боки. Проїхавши міст, автомобіль знову помчав сходовим майданчиком. Транспортна поліція не припиняла погоні. Спостерігаючи за жуком у дзеркало, хлопчик наважився на складний трюк. Підпустивши жука-полісмена ближче, він знизив швидкість, а коли той опинився поряд, рвучко повернув праворуч. Не розгадавши його маневру, важкий жук не зміг зупинитися і за інерцією полетів далі — просто в пащу тиранозавра, який зачаївся обабіч дороги в кущах. Жук улетів у пащу гігантського чудовиська із пластику, вдарився в піднебіння і провалився в глотку. Спрацювала пружина — і пластикова щелепа зі скреготом зімкнулася. Лише два знівечених крила нагадували про патрульного…

Не випускаючи керма з рук, Артур озирнувся і не без утіхи спостерігав за подіями. Нарешті він позбувся полісмена, що висів на хвості!

— Завжди дотримуйся дистанції! — задоволено усміхаючись, промовив він.

Цю фразу хлопчик не раз чув від дідуся, коли вони разом, на прохання бабусі, їздили в місто за покупками. Досвідчений водій, Арчибальд промовляв іще й такі слова: «Завжди стеж за дорогою!» Їх би тепер Артурові й згадати! Та він запізнився… Джип підлетів на край сходів, і як не кричи, як не тисни на гальма, а ситуацію не змінити.

На повній швидкості автомобіль починає спускатися сходами. Тепер Артурові найголовніше — не «зробити бочки», інакше кажучи, не перекинутися, бо петля безпеки разом із дахом навік лишилася під дверима… Вчепившись у кермо. Артур тримає його прямо, і джип, як шалена жаба, перестрибував зі сходинки на сходинку. Навіть у лісовому горісі наших мандрівників так не трясло. І взагалі, подорож у горісі — оздоровча прогулянка проти їзди в удосконаленому джипі!

Остання сходинка — основна перешкода. Автомобіль скористався нею як трампліном і пролетів кілька метрів над підлогою. Приземлення м'яким не назвеш, але герої всі вціліли.

У дальньому куті вітальні маячить моторошна фігура Жахливого У. Завойовник відчинив двері, щоб нарешті піти з цього дому. Артур натис на педалі і помчав до Упиря. І тут йому шлях перепинив… Йєті! Побачивши улюблену іграшку, Альфред кинувся їй назустріч, привітно махаючи хвостом. Господар учив його відносити речі на їхнє місце, тому пес хоче взяти джипа в зуби і віднести в Артурову кімнату. Хлопчик щосили тиснув на педалі, щоб порятуватися від щелеп пса, які не поступалися силою щелепам тиранозавра. Артур мчав серед уламків і друзок, а Альфред — підтюпцем йому навздогін. І швидкість пса дорівнює швидкості гелікоптера.

— Артуре, рятуймося! Я не хочу загинути в пащі йєті! — горлав Барахлюш.

— Тримайтеся! — замість відповіді гукнув хлопчик.

І авто пірнуло під шафу! Ледве не вдарившись у дверцята, Альфред пригальмував і став принюхуватися, намагаючись зрозуміти, що за хитрий трюк удалося витворити джипу. «Що ж, доведеться зачекати, поки та штукенція не вискочить із-під шафи», — вирішив пес, упертий, як сусідський мул.

Джип і справді виїхав, але з іншого боку, і продовжив свій шлях до вхідних дверей. Артур знову тиснув на акселератор, забувши, що його авто — іграшкове і всі деталі в нього — іграшкові… Дуже шкода, бо Арчибальд уже зачинив за Упирем двері, а хлопчикові доводиться гальмувати, щоб не врізатися в перешкоду, яку називають дідусем. Він відчайдушно крутив кермо і таки оминув Арчибальда.

— Ми його не наздоженемо! — нетерпляче гукала Селенія.

— Я ще не сказав свого останнього слова! — відповів Артур і виїхав до інших дверей, маючи намір проскочити під ними.

— Обережно! — залементував Барахлюш.

Артур ледве не наїхав на Арманову пломбу, що так і лежала на підлозі. Уявіть собі, яке б це було зіткнення! Особливо якщо пломба, разом із пилюкою з-під коліс джипа, влетіла би хлопчикові в рота! Тоді йому й справді ніколи не довелося б звертатися до стоматолога!

— Що там таке? — гидливо спитала Селенія, вказуючи на зеленуватий шматок свинцю.

— Поняття не маю! — відповів Артур, не відриваючи погляду від дороги.

Джип не гальмуючи наблизився до дверей чорного ходу. Пам'ятаючи обіцянку водія проскочити будь що буде, Селенія стурбовано зауважила:

— Артуре! Двері дубові! Твій джип розплющиться, як комарик!

— Усе буде гаразд! — відповів хлопчик, супроводжуючи свої слова сліпучою усмішкою Індіани Джонс.

Автомобіль таки врізався в двері, але ті, на подив пасажирів, відчинилися! Адже ні Селенія, ні Барахлюш не знали про існування собачого лазу… Джип вискочив із будинку, і Селенія нарешті з полегшенням зітхнула: чесно кажучи, вона не сподівалася вийти з цього ралі живою і неушкодженою.

— Ну як там ви? Чи є вбиті, поранені? — не розплющуючи очей, спитав Барахлюш.

— Порядок у танкових військах! Можеш спати й далі! Коли будемо в раю, тебе розштовхаємо! — обізвалася сестра, що ніколи не пропустить