Читати книгу - "Артур і війна двох світів"

Джип їхав критою терасою навколо дому. Артур звернув праворуч, щоб швидше прибути до головного входу. Упир уже вийшов на ґанок і спускався сходами. Тими самими, на яких зазнав фіаско молодий полісмен Сімон. Артур майже досяг мети, але несподівано його пронизала думка: а що він, власне, може вдіяти, щоб зупинити моторошного монстра на ім'я Упир? Скочити йому на ногу і вилізти на руку, в якій він тримає пляшечку з рідиною для зросту? Але він не долізе й до середини ноги, Упир його струсить, як набридливу гусінь. Тоді може вчепитися в підошву і кинути його на землю? Жахливий упустить флакона, а він його підніме і ковтне збільшувальний сироп… Цей план видався хлопчикові найреальнішим, і він вже вкотре натис на всі педалі зразу…

Коли Артур виїхав на ґанок, Упир уже крокував садом. Вирішивши повторити успішний політ зі сходів, водій рішуче повернув кермо. Авто з розгону піднялося в повітря, кілька секунд летіло і приземлилося в густій траві, в кількох сантиметрах від Упиревого черевика. Гнучкі стебла вмить оплутали джип, не полишивши надії на рух. І Артурові довелося лишень спостерігати, як Упир зник у саду.

— А в чому полягав твій план? Щось я нічого не второпала! — сказала принцеса, замислено поглядаючи вслід ворогові.

— Це був нерозумний план! — похмуро відповів Артур.

Нарешті Арман віднайшов коробку із зефіром. Він так добре її сховав, щоб Артур не побачив, що вже й сам не міг згадати, куди її запхав.

Арман забіг до вітальні, тримаючи коробку на витягнутих руках.

— Зе-зе-зефе-фе-фебе-бе-зе-фір! — загикуючись з переляку, старанно вимовив він.

Та Упир уже щез, залишивши по собі пилюку й уламки. Роза все ще спала на дивані, ніби чекала вранішньої роси або чарівного принца, який і розбудить її.

Арчибальд сидів у кутку і намагався заспокоїти стривожену Маргариту.

— Він… Він пішов? — з щирою образою спитав Франсуа-Арман.

— Так, — підтвердив дідусь. — І сподіватимемося, що більше не повернеться!

РОЗДІЛ 12

Розлючений Артур міряв кроками газон, що став для нього справжніми джунглями. Він уже кілька разів спіткнувся об той самий камінь, та навіть не помітив — настільки поринув у невеселі думки.

— Тепер можна й не поспішати! Він все одно далеко! — примирливо промовила Селенія.

— І на кожен його крок наших потрібно не менше сотні! — додав Барахлюш і повалився з ніг від утоми.

Артур сердився, та доводилося змиритися з очевидним: пішки вони далеко не зайдуть. Треба міркувати над іншим планом.

— Ми це повинні зробити! — казав він, обертаючись на місці, як білка в колесі.

— І якнайшвидше! Доки Жахливий У не примусив нас грати за його правилами! — підхопила принцеса і теж почала обертатися, лишень в інший бік.

— Нам слід знайти збільшувальну рідину! — заявив хлопчик зупиняючись, при цьому посилено тер свої скроні. — Знайти або виготовити самотужки! Але для цього потрібен рецепт. Я певен, що в Арчибальдових книгах він є. Отже, потрібно повернутися до кабінету. Уперед!

— Артуре, зупинись! Джип ти розбив. А щоб піднятися вгору пішки, потрібно багато часу! — вигукнула Селенія.

Маленький хлопчик поглянув на свій дім звіддалік — і він здався йому неприступною горою. Принцеса мала рацію, але бонго-матасалаї виховали його правдивим воїном, і якщо йому скажуть, що битву програно, він ніколи не складе зброї.

— Я не можу не діяти, Селеніє! Не можу спокійно чекати, поки У завоює мій світ і знищить його, — вигукнув Артур, відчуваючи, що потопає у відчаї.

— Мені здається, я знаю, як нам діяти! — несміливо мовила принцеса.

Хлопчикові очі спалахнули.

— Колись Миро розповідав мені про цю речовину, але її тоді лишень випробовували. А я була найкращою ученицею в класі! — гордо заявила вона.

— Ніколи в цьому не сумнівався! — відповів Артур в нетерплячці.

— Ця речовина подібна на густий сироп із екстракту селенеліїв. Якщо я не забула, то тільки одна істота може його виробляти…

Артур завмер, як кролик перед морквою.

— Це бджолина королева! — вигукнула принцеса, щоб далі не випробовувати хлопчикову терплячість.

Він відверто розчарувався. Перемовини з бджолиною королевою йому видаються такими ж складними, як і політ на Місяць.

— Напевне, все ж таки швидше буде повернутися до кабінету і пошукати в книжках! Як ми потрапимо у вулик? А ще ж потрібно його відшукати! Хто знає, де мешкають бджоли?

Прийшов час Селенії — вона лукаво усміхнулася і підморгнула Артурові.

— А тепер тобі доведеться покластися на мене!

Роза поволі прокидалася. Запах зефіру, яким її чоловік розмахував у неї під носом, подіяв.

— О-о-о! Шоколад! Який же ти милий! — промовила вона, потягаючись.

Звісно, сплутати зефір із шоколадом навіть без окулярів доволі складно, але можливо. Та запах! Ці ласощі виготовляються з неоднакової сировини! Тому помилка Рози не могла не насторожити. Певно, Упир занадто сильно стукнув їй по голові, і вона зовсім утратила нюх. Роза схопила коробку із зефіром і заходилася наминати, аж за вухами лящало.

— М-м-м! Який смачний шоколаді — аж муркала Артурова мати, облизуючи пальці і підтверджуючи таким чином, що й смакові її уподобання дещо змінилися.

Упиревий буханець усе перекинув у її мізках.

Франсуа-Арман обережно поклав на голову дружини компрес. Рухи його настільки урочисті, що всім здалося: він не компрес ставить, а покладає вінок на могилу.

— Відпочинь, любаї — промовив чоловік, укладаючи дружину на диван.

Роза усміхнулася, але бажання пощебетати її не полишило.

— А де Артур? — спитала вона, ніби нічого й не сталося.

Якби в цей час він був поруч, мати б почувалася в раю.

— Він… він у своїй кімнатії — затинаючись, відповів Франсуа-Арман, настільки ж переконливо, як стоматолог, що обіцяє пацієнту, мовляв, це не боляче.

— Нагадай йому, щоб зробив уроки, а потім приніс мені й показав! — сказала мати, з чого стало зрозуміло, що її свідомість також дещо змінилася. Арман ні кує ні меле.

— Е-е-е… хм… Так, звичайно! Вже йду! — нарешті відповів він і погнав у сад, ніби вхід у синову кімнату десь серед яблунь.

Та випадково, через що інколи нереальне бажання збувається, Арман був близький до істини, коли побіг у сад шукати сина. А оскільки він і не сподівався його там зустріти, то й не дивився під ноги і пройшов усього за кілька сантиметрів від хлопчика, не помітивши його.

Добре, що наші сантиметри — це мініпутські кілометри, тому Артур не гукнув батька. Бо найгучніший його крик ніхто б не почув.

До того ж друзі вже розпочали виконувати план Селенії! Артур стояв у маковій квітці і щосили розхитував її тичинки.

— А ти певна в