Читати книгу - "Фіаско"

ті, хто, слухаючи далекі зірки, сподівалися почути зрозумілі сигнали. Загадка Мовчазного Всесвіту, Silentium Universi, переросла у виклик, кинутий земній науці. Крайній оптимізм жменьки астрофізиків на межі XX століття, захопивши тисячі представників інших наук, так само, як і дилетантів, обернувся на свою протилежність. Мільярди, вкладені в будівництво радіотелескопів, покликаних фільтрувати випромінювання мільйонів зірок і галактик, дали, щоправда, певну користь. Були зроблені нові відкриття, проте жодне з них не принесло сподіваного відгомону «Іншого Розуму».

Телескопи, розміщені на орбітах, у міжзоряному просторі, вакуумі, дійсно кілька разів прийняли струмені якихось хвиль. Хвилі були такі несхожі на звичайні, що збудили згасаючі надії. Можливо, це й були сигнали позаземних цивілізацій, але прийом тривав недовго. Можливо, навколосонячний простір пронизали, мов голки, послання, звернені до якихось далеких адресатів. Запис намагались розшифрувати, але марно. Сигналізаційної сутності цих імпульсів не пощастило визначити. Та й традиційна обережність примусила науковців визнати ці явища плодом зоряної матерії — випромінюванням наджорсткої радіації, випадково скупченої так званими гравітаційними лінзами у форми вузьких пасом чи голок.

Основне правило дослідників Космосу вимагало кваліфікувати природним феноменом усе, що не виявляло явно штучного походження. Астрофізика так просунулася уперед, що в неї було досить гіпотез, які точно «пояснювали» кожне прийняте випромінення — незалежно від того, якого воно походження. Складалася досить парадоксальна ситуація: що більшою кількістю теорій оперувала астрофізика, то важче було виявити справжню сигналізацію. Наприкінці XX сторіччя прибічники програми ЦИКЛОП склали великий каталог критеріїв, за якими слід було розрізняти те, що Природа може спородити й що їй неприступне. Було б «космічним дивом», якби листя, опавши з дерева, уклалося в літери, слова й речення, яке мало б сенс, або камінці, викинуті річкою на берег, утворили б правильні кола чи трикутники Евкліда.

Отож земні вчені створили низку непорушних заповідей, що їх мали дотримуватись будь-які відправники позаземних сигналів. Чи не половина цих правил була перекреслена на початку двадцять першого сторіччя. Не тільки пульсари та гравітаційні лінзи, не тільки мазери газових зоряних хмар чи величезні маси галактичного центру вводили в оману спостерігачів регулярністю, повторенням, особливим порядком різноманітних імпульсів. На місце анульованих «вимог до відправника» одразу ж було запроваджено нові, аби і вони невдовзі були відкинуті.

Звідси прийшов песимізм — нічого немає поза Землею не тільки в межах Молочного Шляху, а й у міріадах інших спіральних галактик. Подальший розвиток астрономічної науки до песимізму додав скепсис. Різні властивості космічної енергії й матерії, які утворили поняття Antropic Principle, — тісного зв’язку між тим, який є Всесвіт, і тим, яке є життя, — здавались просто незаперечними. В Космосі, де були люди, належало чекати народження життя і поза Землею. Отож час від часу виникали різні гіпотези, які намагалися погодити життєдайність Космосу з його мовчанням. Життя виникає на безлічі планет, однак розумні істоти народжуються лише за виняткового поєднання випадкових збігів.

Життя виникає не часто і розвивається здебільшого в небілкових формах — кремній, наприклад, показав багатство зв’язків, що дорівнює багатоманітністю сполук вуглецю — цьому атомному замку білків; еволюція, що започаткувалася як силіконова, не сумісна із сферою Розуму або ж створює такі форми життя, що не мають нічого спільного із людським способом мислення, — так запевняли одні.

Гетероморфний спалах Розуму не може виникати лише на короткий час. Навпаки, життя розвивається протягом мільярдів років й існує, позбавлене будь-якого мислення. Коли ж через сто або двісті тисяч років сформуються вищі організми, тоді неминуче починається технологічний вибух. Він не лише прискорює й удосконалює звички володіння силами Природи. Цей вибух розкидає цивілізацію навсібіч, вона розвивається у протилежних напрямках і тому порозумітися через спільність мислення не має змоги. Такої спільноти не існує взагалі.

Це антропоцентричний забобон, який дістався нам у спадок від найдавніших вірувань та міфів. Різновидів інтелекту може бути дуже багато, і саме через те, що їх безліч, небо не озивається до нас.

Нічого подібного, — заперечували прибічники інших гіпотез. Загадка набагато простіша. Еволюція життя, якщо вже вона породить Розум, чинить це серією одноразових випадковостей. Цей Розум може бути знищений у сповитку будь-яким зоряним вторгненням. Космічні вторгнення завжди сліпі й стихійні — хіба ж не довела палеонтологія за допомогою галактографії, цієї археології Молочного Шляху, скільки жертв — останків мезозойських плазунів — потрібно було для появи ссавців. А завдяки якому сплетінню випадковостей сформувалося генеалогічне дерево людини! Незважаючи на це, Розум може визріти серед трильйонів сонць. Може стати на шлях земного типу розвитку, хоча буває й так, що цей виграш у зоряній лотереї через одну-дві тисячі років обертається катастрофою, бо технологія є простором для небезпечних пасток, і той, хто у них потрапить — найімовірніше загине.

Однак Мислячі істоти здатні помітити цю небезпеку тільки тоді, коли вже буває запізно уникнути її. Позбувшись релігійних вірувань, подолавши їхні пізніші звироднілі різновиди, такі як ідеології, котрі знаджували людей здійсненням тимчасових, скороминущих бажань, цивілізації силкуються загальмувати свій розгін, але це вже неможливо. Навіть там, де їх не роздирають ніякі внутрішні антагонізми.

Воскреслий астронавт мав багато часу на роздуми, міг ставити різні запитання й вислуховувати відповіді. Від думок про себе й світ — на Землі подібні роздуми звалися філософією, — Мислячі істоти переходять до дій, які щоразу переконують їх: немає нічого певнішого й невідворотнішого за смерть. Власне, смерті вони й завдячують своєю появою, бо без неї не відбувалася б мільярднолітня мінливість видів, які формувалися і гинули. Мислячих істот породила безліч смертей архейської ери, ери палеозойської, всіх наступних геологічних епох, і разом зі своїм Розумом вони отримують гарантію неминучої загибелі.

Невдовзі, всього через кілька століть після цього діагнозу, Мислячі істоти відчули на собі материнські методи Натури, котра є настільки ж підступною, як і марнотратною технологією процесів, які відбуваються самі по собі і які застосовує Природа, аби надати поле діяльності наступним формам життя. Така технологія викликає подив, поки лишається неосягненою для тих, хто її відкрив. Однак і це не триває довго. Обікравши рослини, тварин, власні тіла, розкривши їхні секрети, змінюючи середовище, тобто себе, істоти Розумні не вдовольняються і цією всевладністю. Вони виходять у Космос — і лише для того, щоб врешті переконатися, який він їм чужий і як нещадно тяжіє над ними тавро тваринного походження.

Перемігши й цю відчуженість, вони стають єдиним прастарим біологічним реліктом усередині ними ж самими збудованої техносфери. Разом із давніми злиднями, голодом, епідеміями, безліччю старечих недугів у них з’явилася можливість звільнитися від смертних тіл. Цей шанс виник спершу як фантасмагоричне, неймовірно далеке роздоріжжя, можливість вибору.

Воскреслий астронавт