Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

Кожен повторював: «Татари близько! Близько!» Одні бачили за собою пожежі, інші присягали усіма святими, що їм уже довелось відбиватися од татарської розвідки. Юрби, обступивши жовнірів, напружено слухали їхні оповіді. Дахи і вежі костьолів були обліплені тисячами допитливих, дзвони били larum, а натовпи жінок і дітей душилися в костьолах, де серед яскравих свічок блищала чаша зі святим причастям.

Пан Скшетуський зі своїм загоном поволі протискувався від Галицької брами крізь щільні скупчення коней, возів, жовнірів, крізь ремісничі цехи, що стояли під своїми стягами, і крізь юрби простолюду, котрі зі здивуванням дивилися на хоругву, яка входила в місто не врозсип, а в бойовому строю. Зчинився крик, що надходить підкріплення, і знову нічим не виправдана радість охопила натовп, який почав тиснути й хапати за стремена пана Скшетуського. Збіглися й жовніри, волаючи: «Це вишневечани! Слава князеві Ієремії!» Зробилася така тиснява, що хоругва ледве посувалася вперед.

Нарешті попереду з'явився загін драгунів на чолі з офіцером. Жовніри розштовхували людей, офіцер кричав: «З дороги! З дороги!» — і бив плазом шаблею тих, хто розступався досить повільно.

Скшетуський упізнав Кушеля.

Молодий офіцер сердечно привітав знайомих.

— Що за часи! Що за часи! — нарікав він.

— Де князь? — запитав Скшетуський.

— Князь уже місця собі не знаходить, що тебе довго нема. Вельми йому тебе і твоїх людей бракує. Зараз він у бернардинів, мене послали у місті дати лад, але це вже робить Ґрозваєр. Я поїду з тобою до костьолу. Там рада зібралася.

— У костьолі?

— Авжеж. Князеві булаву вручатимуть, бо ратники оголосили, що під іншим проводом не оборонятимуть міста.

— Їдьмо! Мені теж треба пильно до князя.

З'єднавшись, загони далі рушили вкупі. Дорогою Скшетуський розпитував про все, що діється у Львові і чи вирішено вже готуватися до оборони.

— Саме зараз обговорюється це питання, — мовив Кушель. — Городяни хочуть оборонятися. Що за часи! Посполиті переймаються більше, аніж шляхта і жовніри.

— А рейментарі? Що з ними сталося? Невже знову в місті й невже знову ставатимуть князеві на заваді?

— Ох, якби він сам не ставав! Не віддали вчасно йому булави, тепер запізно. Рейментарі на очі показатися не сміють. Князь Домінік зупинився тільки в архієпископському палаці й відразу ж поїхав. І добре зробив — ти не уявляєш, які люті на нього жовніри. Його вже й слід запався, а вони й досі кричать: «Дайте його сюди, ми з ним поквитаємося!» — легко б не відбувся, якби вчасно не зник. Пан коронний підчаший першим сюди прибув, ба, навіть почав наговорювати на князя, але зараз принишк, бо й супроти нього підіймається обурення. Його відверто у всьому звинувачують, а він тільки сльози ковтає. А взагалі жах, що діється, ну й часи настали! Кажу тобі: дякуй Богові, що під Пилявцями не був, що не тікав звідти, бо я дивуюся, як, побувавши там, ми всі розумом остаточно не схибнулися.

— А як наша дивізія?

— Нема вже її! Нікого майже не лишилося. Вурцеля нема, Махницького нема, Зацвіліховського теж. Вурцель і Махницький не були під Пилявцями, бо зосталися у Старокостянтинові. Там їх цей Вельзевул, князь Домінік, залишив, щоб ослабити силу нашого князя. Не відомо: чи то вони пішли, чи супротивникові в лапи попалися. А старий Зацвіліховський як у воду впав. Дай Боже, щоб не загинув!

— А війська тут багато зібралося?

— Достатньо, але що з того?.. Тільки князь міг би дати йому раду, якби згодився булаву прийняти, бо ні про кого більше воїни й слухати не хочуть. Страшенно князь тривожився про тебе і твоїх жовнірів… Єдина повна хоругва все-таки. Ми вже тут тебе оплакували.

— Тепер тільки той і щасливий, за ким плачуть.

Якийся час вони їхали мовчки, розглядаючи натовп, слухаючи зойки і крики: «Татари! Татари!» В одному місці побачили страшну картину: люди розривали на шматки чоловіка, якого запідозрили у шпигунстві. Дзвони не змовкали.

— А орда скоро сюди прибуде? — спитав Заглоба.

— Лихо її знає!.. Може, ще й сьогодні. Це місто довго не оборонятиметься, не витримає! Хмельницький іде з двомастами тисячами козаків, опріч татар.

— Гаплик! — сказав шляхтич. — Ліпше нам було б далі стрімголов їхати! І навіщо ми стільки перемог здобули?

— Над ким?

— Над Кривоносом, над Богуном, дідько його знає, ще над ким!

— Ого! — вигукнув Кушель і, звернувшись до Скшетуського, спитав тихенько: — А тебе, Яне, нічим не потішив Господь? Не знайшов ти, кого шукав? Не розвідав чогось принаймні?

— Не час зараз про це думати! — підвищив голос Скшетуський. — Що значу я зі своїми бідами перед обличчям того, що сталося! Усе марнота марнот, а зрештою смерть!

— Мені теж здається, що невдовзі кінець світу настане, — мовив Кушель.

Тим часом вони доїхали до костьолу бернардинів, усередині якого яскраво світилося. Численні натовпи стояли перед ним, але зайти не могли, бо ланцюг алебардистів заступав вхід, пропускаючи тільки вельмож і військову старшину.

Скшетуський наказав своїм людям утворити ще один ланцюг.

— Увійдімо, — промовив Кушель. — Тут половина Речі Посполитої.

Увійшли. Кушель не набагато перебільшив. Уся міська знать і військова верхівка зібралися на цій раді. Тут були воєводи, каштеляни, полковники, ротмістри, офіцери чужоземних рейментів, духовенство, шляхти стільки, скільки в костьолі могло вміститися, безліч нижчих військових чинів і кільканадцять міських радників на чолі з Ґрозваєром, котрий мав командувати загонами городян. Був присутній також і князь, і пан коронний підчаший — один із рейментарів, і воєвода київський, і староста стобницький, і Вессель, і Арцишевський, і пан литовський обозний Осинський — ці сиділи перед великим вівтарем так, щоб publicum[18] могла їх бачити.

Рада відбувалася квапливо, гарячково, як завше в таких випадках: промовці ставали на лави й заклинали вельмож і воєначальників без оборони не віддавати міста у ворожі руки. Хоч би й ціною життя місто мусить затримати супротивника, дати оговтатися Речі Посполитій. Чого бракує для оборони? Є мури, є військо, є рішучість — потрібен тільки полководець. А поки виголошувалися промови, у громаді почалися перешіптування, які поступово переросли у гучні окрики, — запал огортав присутніх. «Загинемо! Загинемо залюбки! — волали у натовпі. — Кров'ю змиємо пилявецьку ганьбу, грудьми затулимо вітчизну!» І почувся брязкіт шабель, і оголені леза замигтіли у полум’ї свічок. А дехто кричав: «Угамуйтеся! До порядку!» — «Оборонятися чи не оборонятися?» — «Оборонятися! Оборонятися!» —