Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"

Вона все пам’ятала, хоч лежала, як мертва. Думки її були ясні, як ніколи. Чи любить вона Єсту Берлінга? Так, любить. Чи це сталося випадково? Ні, вона, мабуть, кохала його вже давно, багато років.

Мар’яна порівнювала себе з ним і з іншими людьми у Вермланді. Всі вони були безпосередні, мов діти, й піддавалися кожній своїй забаганці. Вони жили тільки зовнішнім життям і ніколи не заглиблювалися в свою душу. А вона багато бувала в світах, серед чужих людей, і зробилася інша, неспроможна віддатися чомусь цілим серцем. Коли вона кохала, то хоч як намагалася, а завжди половина її стояла збоку і приглядалася з холодною глузливою посмішкою. Вона тужила за пристрастю, що порвала б її, мов шалений ураган. І ось її бажання справдилося. Цілуючи Єсту Берлінга на балконі, вона вперше в житті втратила над собою владу.

Тепер її знову охопила пристрасть; серце її забилося так, що вона почула його удари. Може, скоро вона почне володати руками й ногами? Мар’яну охопила дика радість. Як добре, що її вигнано з дому! Тепер вона вже не завагається стати Єстиною. Яка ж вона була дурна, що стільки років тлумила своє кохання! Ох, яка розкіш, яке щастя віддатися коханню! Коли вже з неї спадуть ці крижані окови? Раніше в неї всередині була крига, а зверху вогонь, тепер навпаки, вогненна душа палала в крижаному тілі.

Нараз Єста відчув, як повільно знялися дві руки й легенько, кволо обняли його за шию. Тільки ледь відчув, але Мар’яні здалося, що свою довго стримувану пристрасть вона визволила в шалених обіймах.

Коли Беренкройц побачив, що вони обнімаються, він полишив коня бігти на свій розсуд знайомою дорогою, а сам задер голову й заходився пильно розглядати Великий Віз на небі.

Розділ сьомий

СТАРІ ПОВОЗИ

Люди добрі, приятелі мої! Якщо вам доведеться сидячи або лежачи вночі читати ці рядки, як я оце пишу їх серед нічної тиші, то не зітхайте з полегкістю, не думайте, що панове кавалери з Екебю спокійно заснули після того, як привезли Мар’яну і постелили їй постіль у найкращій горниці поряд з великою залою.

Вони справді полягали, навіть поснули, та не пощастило їм спочити аж до полудня, як, мабуть, не пощастить нам з вами, любі читачі, коли ми не спатимем до четвертої години ночі й нам усе тіло нитиме з утоми.

Не забуваймо, що стара майориха ходила тоді по краю з торбами і, як задумувала щось важливе, не вельми клопоталася спочинком потомлених грішників. Цієї ночі вона тим паче не дбала про їхній спочинок, бо саме намірялася вигнати кавалерів з Екебю.

Минула та пора, коли вона в шані й пишноті сиділа в Екебю і сіяла радість по землі, як господь бог сіє зірки по небі. Тепер вона волочилась бездомна від села до села, а великий маєток зостався в руках кавалерів, що берегли його так, як вітер береже купу попелу чи весняне сонце снігові замети.

Часом кавалери вибиралися на прогулянку великими саньми по шестеро чи й по восьмеро, видзвонювали калатальцями, вимахували віжками, а як, бувало, зустрічали майориху з торбою і костуром, то навіть не спускали перед нею очей.

Галасливе товариство сварилося на неї кулаками, рвучко звертало санки і заганяло її в придорожні замети, а майор Фукс, ведмежий пострах, завжди тричі спльовував, щоб чарівниця чогось не наврочила.

Вони не мали до неї ніякого жалю. Кого жаліти — лиху відьму, що тиняється дорогами? Якби її спіткало нещастя, вони так само не журилися б цим, як той, що великодньої ночі стріляє в небо з рушниці, набитої мідяними гапличками, і не журиться, що попаде у відьму, яка випадково пролітатиме повз нього.

Сердешні кавалери! Вони переслідували майориху, бо спасали свої душі. Люди часто бувають жорстокі і катують одні одних, коли спасають свої душі.

Не раз бувало, що кавалери пізно вночі вставали з-за столу після п’яного бенкету, визирали у вікно, чи ніч тиха й зоряна, і бачили на подвір’ї темну тінь. Вони знали, що то майориха прийшла провідати свою улюблену садибу, Тоді все крило нахлібників здригалося від реготу старих грішників, і до нещасної жінки крізь відчинене вікно долітали кпини.

І справді, серця бідолашних авантурників зачерствіли й сповнилися пихи. Сінтрам посіяв у їхніх серцях зненависть. Адже якби майориха лишилася й надалі в Екебю, то страшнішої небезпеки їхнім душам годі було б собі уявити! Більше-бо воїнів гине при втечі, як у бою.

Майориха не дуже гнівалася на кавалерів. Якби її сила, вона б вишмагала їх прутом, як неслухняних хлопчаків, а тоді знов обдарувала б своєю ласкою.

Але тепер майориха боялася за свою улюблену садибу.

Там господарювали кавалери ї так її пильнували, як вовки отару овець або журавлі навесні ярину.

Багатьох людей журять такі самі думки. Не тільки майориха бачила, як руйнується її люба садиба. Їй було гірко й боляче, як кожному, хто стає свідком занепаду колись добре доглянутого маєтку. Тоді рідний дім дивиться на людину, мов смертельно поранена тварина. Не одне почуває себе злочинцем, коли бачить, як дерева в саду заростають мохом, а стежки — бур’яном, і ладне впасти навколішки на полях, колись дбайливо оброблених, і просити в них вибачення за таку наругу. Не одне відвертається від нещасних старих коней, щоб не стрітися з ними очима!

І не зважується стати коло хвіртки й поглянути, як худоба повертається з пасовиська. Немає страшнішого місця на землі, як занедбана рідна домівка.

О, я прошу всіх, хто має поле, і луки, і гаї, й улюблені) квітники, що дарують радість, добре їх бережіть! З любов’ю докладайте до них рук! Недобре, коли природа нарікає на людину.

Я оце думаю, як горде Екебю страждало під владою кавалерів, і бажаю, щоб майориха цієї ночі досягла своєї мети й відібрала садибу від таких недолугих господарів.

Вона не мала наміру сама вернутися в маєток, хотіла тільки вигнати з своєї домівки тих шаленців, ту сарану, тих ненатленних грабіжників, що де вже ступлять, там і трава не росте.

Майориха тинялася вулицями, годувалася жебраним хлібом, а сама щодня згадувала свою матір і врешті стала на тому, що не буде їй добра й спокою, поки мати не зніме з її плечей прокляття.

Ніхто майорисі не приносив звістки про материну смерть, отже, вона, мабуть, ще живе