Читати книгу - "Грот афаліни"

Біля борту теплохода косо звисають два довгі трапи з балясинами, по них тупотять і тупотять десятки й сотні ніг. Потоку пасажирів і носіїв, здавалося, не буде кінця.

Проклятий дзвін у голові… Здалося, що звідкись, наче з неба, хтось дзвінко покликав, ніби в якусь залізяку блямкнув: «Я-я-ян-нг!» Він став поглядати навкруги. Перебрав очима один косий частокіл людей на трапі, другий… Якийсь смаглявий хлопець махає йому зверху правого трапа — хто ж це? А той нетерпляче шмигає попід руки пасажирів, наскакує і спотикається на їхні валізи, сумки, ледь не вивалюється під балясини, котиться вниз. Абдула?! На трапі лайка, дехто з носіїв пробує ляснути проворного непосидька по потилиці, але Абдула тільки розкотисто-дзвінко регоче, викручується і катає униз.

— Янге! — знову кричить він радісно.

Янг сунеться назустріч, на душі одразу стає легше. От кого б він хотів зараз бачити — Абдулу!

Кинувся до нього в обійми:

— Ти що тут робиш?

— А ти? Від'їжджаєш уже звідси?

— Нема куди… І… нема до кого… — Янг одразу спохмурнів і зціпив зуби, щоб не розплакатись.

— Розказуй! Кажи, що трапилось… — Абдула тягнув його за руку далі від причалу.

Довелось розповідати — хоч почасти.

— Не журись. Будемо триматися вдвох — не пропадемо. Я ж теж сирота! Кругленький! Дядько, правда, є — ліфтер. Наркоман. Я в нього і живу, в комірчині під сходами. У мене знаєш який широкий тапчан? Удвох помістимось… А зараз наїмо-о-ся — щоб пузо тріщало! Я знаю тут близенько одну харчевню дешеву, там портові робітники харчуються… Ха-ха, ну й дурна буржуйка мені трапилася сьогодні! Пластмасовий гребінець продав їй за черепаховий. Кажу: «Це ж неабиякий, а з панцира трирічної слонової черепахи!» Повірила, ха-ха… У двадцять разів більше, ніж коштує той гребінець, увірвав! Бізнес! — і без того широкий рот Абдули розпливався в усмішці до вух.

— Ти не Абдула, а Абдурило.

— Ха! А з ними так і треба. Не знають, куди гроші подіти. Думають, що тут черепахами всі острови кишать.

— А я думаю: чого це ти летиш по трапу, ніби шию хочеш собі зламати? Ти від неї тікав!

— Ага. Ха-ха-ха!

Вони закінчували обходити напівкруглий пристанський майдан. Уже видно на розі майдану і вулиці вивіску «Тридакна» з грубо намальованим молюском. От і сама харчевня з банеподібною покрівлею.

— Ей, пірати! Зупиніться на два слова — у мене ноги не казенні, щоб за вами бігати, — почувся раптом знайомий голос.

Хлопці оглянулися. Янг одразу впізнав Пуола, і в животі недобре похололо. Пригадалися всі його витівки: як трощив американським бульдозером свою і чужі хатини в селі, як насміхався і знущався над односельцями на Гірському. «Хто він такий?» — прошепотів Абдула. «Земляк… Щоб його земля не носила…» — пошепки відповів і Янг.

— Здорові були! — швидко підійшов Пуол, подав руку одному й другому, як ровесникам. — Закуримо? — дістав з кишені штанів пачку, поляскав пальцями під денце, вибиваючи сигарету. Сам взяв її губами по-молодецькому і чванливо скривився, виставивши вперед нижню губу.

— Ми не куримо, — разом відповіли хлопчаки.

— То т-так вам і треба, мені більше буде, — заховав пачку. — А ти йди, іди. Мені ось з ним треба по-земляцькому поговорити. — Пуол обережно глянув на всі боки.

— Ми разом, і нікуди він не піде, — заперечив Янг.

— Що, не можу я пару слів сказати землякові сам на сам? — Пуол смикнув бородою і знову оглянувся. — Через п'ять хвилин відпущу.

— Янг, я замовлю і чекатиму тебе, — кинув йому, ідучи до дверей «Тридакни», Абдула.

Янг кивнув і похмуро втупився на Пуола.

Той стояв так, щоб причали з теплоходом залишалися в нього ліворуч і можна було туди скоса поглядати. Янга поставив спиною до «Тридакни», а потім, ніби передумавши, повів за лікоть у наполовину прочинені двері підворіття будинку, сусіднього з харчевнею. Виглядаючи на майдан, Пуол сказав:

— Я знаю, що ти сміливий і чесний. А чи знаєш ти, що на цьому можна заробити?

— Кажи, що тобі треба! Присмоктався, як п'явка… — Янг нетерпляче переступав з ноги на ногу. Накивати б п'ятами звідси! Але Пуол знову взяв його за лікоть, покрутив бородою.

— Мені хочеться, щоб ти заробив собі на черевики, а не ходив босий… — Пуол боляче наступив носком нового черевика Янгові на пальці, і той ойкнув. Хлопчикові вже хотілося вдарити його головою в живіт і поки Пуол корчився б і стогнав, утекти. — У тебе грошей скільки?

— Скільки є, всі мої!

— Дурень, я хочу знати, чи зможеш ти мені дати здачі. Щоб на місці й розрахуватися. А то в мене в-ве-лика купюра… Ось! — показав п'ятдесят доларів.

Янг дістав свої, навіть дрібні гроші. Пуол узяв паперові, перелічив.

— Замало… Але хай, іншим разом підкинеш мені ще якусь п'ятірку чи десятку. Значить, так: ось у лівій кишені в мене п'ятдесят доларів. Вони твої. У правій — вісім доларів, що ти дав, — мої. Вони будуть мені як здача з п'ятдесяти доларів. Щоб ти не втік з півсотнею, не давши мені здачі, я їх потримаю поки що в себе.

— Нема дурних! А тоді шукай тебе, як рибу в морі… Віддавай назад мої!

— Тихіше, дурень. У нас уже немає часу сперечатись. Он, бачиш, іде сюди джентльмен у кепочці з довгим козирком, у шортах і з рожевою косинкою на шиї? Рудий баул у правій руці…

— Ну… — припав Янг до щілини у воротах.

— Він зараз піде Портовою, ти — за ним, я — на відстані протилежним тротуаром, назирці. Коло будинку номер п'ятнадцять він візьме баул у ліву руку. Ти приноровися, щоб у цей час якраз опинився поруч з ним. Скажеш: «Може, вам допомогти?» Він повинен відповісти: «Нічого, нічого… Тут уже недалеко. У готелі відпочину». Ти: «А в який готель вам треба?» Він повинен сказати: «Санта-Клара». Ти відповіси: «Там уже місць немає. Вам треба в «Гонконг», ваш апартамент сорок перший». Повертаєшся назад і йдеш до мене по гроші. Усе запам'ятав?

— Усе.

— Будь дуже уважний. Якщо візьме баул у ліву руку не біля будинку номер п'ятнадцять або взагалі триматиме в правій — не підходь. Ну — йди! А то відстанеш… — Пуол злегка