Читати книгу - "Квіти для Елджернона"

— Чому ти не влаштуєшся зручніше? — здушеним голосом проказав я. — Ляж на моє плече.

Вона дозволила, щоб я обняв її рукою, але навіть не подивилася на мене. Здавалося, вона надто захоплена музикою, аби помічати, щó я роблю. Чи хоче вона, щоб я тримав її в такий спосіб, чи просто терпить мій дотик? Коли я просунув руку до її талії, то відчув, як вона затремтіла, але вона все ще дивилася в напрямку оркестру. Вона вдавала, ніби зосереджена на музиці, щоб не відповідати на мої рухи. Вона не хотіла знати, щó відбувається. Доти, доки вона дивилася в далину й слухала, вона могла вдавати, що моя близькість, мої руки навколо її стану були поза її знанням чи згодою. Вона хотіла, щоб я кохався з її тілом, поки її розум перебуватиме на речах високого порядку. Я досить грубо схопив її за підборіддя й обернув її обличчя.

— Чому ти не дивишся на мене? Ти вдаєш, ніби я не існую?

— Ні, Чарлі, — прошепотіла вона. — Я вдаю, ніби я не існую.

Коли я доторкнувся до її плеча, вона напружилася й затремтіла, але я притяг її до себе. І тоді це сталося. Воно почалося гудінням у моїх вухах… деренчанням електричної пилки… десь далеко. Потім холод: руки й ноги стали колючими, пальці заніміли. Несподівано я відчув, що на мене хтось дивиться.

Різке перемикання сприйняття. Я побачив із якоїсь точки в темряві за деревом, як ми лежимо в обіймах одне одного.

Я підняв голову й побачив хлопця років п’ятнадцяти або шістнадцяти, який припав до землі поблизу.

— Гей ти! — крикнув я.

Коли він підхопився на ноги, я побачив, що його штани розстебнуті й він виставив те, що було під ними.

Я підхопився на ноги, й він зник у темряві.

— Ти його бачила?

— Ні, — сказала вона, нервово розгладжуючи спідницю. — Я не бачила нікого.

— Він стояв тут поруч. Дивився на нас. Так близько, що міг доторкнутися до тебе.

— Чарлі, ти куди?

— Він не міг відійти далеко.

— Облиш його, Чарлі. Це не важливо.

Але для мене це мало вагу. Я побіг у темряву, спотикаючись об здивовані пари, але так і не зміг з’ясувати, куди він подівся.

Що більше я думав про нього, то гіршим ставало нудотне почуття, яке опановує людину перед втратою свідомості. Я почувався так, ніби заблукав у великій невідомості. Але потім я опанував себе й повернувся туди, де сиділа Аліса.

— Ти його знайшов?

— Ні, але він там був. Я бачив його.

Вона подивилася на мене дивним поглядом.

— З тобою все гаразд?

— Через хвилину… думаю, все буде окей… Це кляте гудіння у вухах.

— Мабуть, ходімо звідси.

Коли ми поверталися до її помешкання, я бачив у своїй уяві лише того хлопця, який присів у темряві, й на секунду переді мною зблиснуло те, що він спостерігав: ми двоє в обіймах одне в одного.

— Ти не хочеш зайти до мене? Я зготую каву.

Я хотів би, але щось застерегло мене від цього.

— Краще ні. Я повинен багато чого зробити сьогодні ввечері.

— Чарлі, я щось не так сказала або вчинила?

— Звичайно, ні. Мене лише обурив той хлопець, який підглядав за нами.

Вона стояла біля мене, чекаючи, коли я її поцілую. Я обняв її, але тут це сталося знову. Якщо я швидко не відійду від неї, то знепритомнію.

— Чарлі, ти здаєшся хворим.

— Ти бачила його, Алісо? Ти не могла його не бачити…

Вона похитала головою.

— Ні. Було дуже темно. Але я переконана…

— Мені треба йти. Я зателефоную тобі.

І перш ніж вона змогла мене зупинити, я відірвався від неї. Я мусив покинути цей будинок, поки все не навалилося на мене.

Думаючи про це тепер, я переконаний, що то була галюцинація. Доктор Штраус вважає, що емоційно я досі перебуваю в підлітковому стані, коли близька присутність жінки, думки про секс навіюють тривогу, паніку, навіть галюцинації. Він має таке відчуття, що мій швидкий інтелектуальний розвиток примусив мене думати, ніби я спроможний жити нормальним емоційним життям. Але я повинен змиритися з фактом, що страх і хвилювання, які опанували мене в тих сексуальних ситуаціях, засвідчили, що емоційно я ще підліток — сексуально недорозвинений. Думаю, він має на увазі, що я не готовий до взаємин із такою жінкою, як Аліса Кінніан. Ще не готовий.

20 травня

Мене примусили покинути пекарню. Я знаю, з мого боку було дурним чіплятися за минуле, але я не міг так просто розлучитися з цією будівлею, цегляні стіни якої були завжди притрушені білим борошном і розпечені жаром… Це був мій дім.

Що я зробив такого, чому вони зненавиділи мене?

Я не можу звинувачувати Доннера. Він мусить думати про свій бізнес і про інших працівників. А проте я любив його більше, аніж власного батька.

Він викликав мене до свого кабінету, прибрав папери й рахунки з єдиного стільця, що стояв біля його письмового столу, й, не дивлячись на мене, сказав:

— Мені треба поговорити з тобою. Сьогодні день нічим не гірший за інші.

Тепер це здається дурним, та, коли я сидів там, дивлячись на нього, — низенького, кругловидого, зі сплутаними коричневими вусами, що комічно нависали над його верхньою губою — мені здавалося, що на цьому стільці сидимо ми обидва, колишній Чарлі й сьогоднішній, злякано чекаючи, що скаже старий містер Доннер.

— Чарлі, твій дядько Герман був моїм добрим другом. Я дотримав обіцянки, яку йому дав, що ти завжди матимеш роботу, незалежно від того, які мені доведеться переживати часи, добрі чи погані, й ти завжди матимеш зайвий долар у кишені і матимеш, де прихилити голову в цьому домі, не боячись, що тебе звідси виженуть.

— Пекарня мій дім…

— І я ставився до тебе як до власного сина, що віддав своє життя за цю країну. І коли