Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

А солгабиров відповів адвокатові:

— Може тобі, приятелю, зістати корова. Вони сюди привели лише ту корову, яка їм не любилася.

— А ще прошу, пан солгабиров, присудити мені й гроші, бо я їм наказав принести, по п’ятдесят золотівок.

— Добре, зістануть і гроші.

— А тепер, будьте такі добрі, їх розсудити, — попросив адвокат солгабирова.

І тоді солгабиров звернувся до братів:

— Скільки дома маєте ще корів?

— Ще чотири, — відповів молодший брат. — Старшому — дві і мені дві. І по два воли нам припадуть. Лише на тій корові не можемо поділитися.

— Ту корову лишите у пана адвоката. Не будете на ній сваритися, ані битися. Будете добрі брати.

— Ой, ми свою корову не відпустимо!

— Ачей я вам корову не перетну, бо я її не оживлю, а знаю добре, що ви два одну корову не понесете аж до села, як вам її перерубаю, бо ви б здоров’я позбулися. Ну і все. Право готове. Покладіть ще тут на стіл по п’ятдесят золотівок і можете йти.

Брати поклали гроші на стіл і питають:

— За що ми стільки грошей адвокатові положили?

А адвокат відповів:

— Моя жінка — пані. Вона не може коло корови ходити. Я мушу собі служницю найняти, щоб доглядала корову.

Зібралися брати та й пішли додому. Що мали робити? І корови позбулися, і по п’ятдесят золотівок дали, а все задармо. Таке то право було.

Захований скарб

Було в одного чоловіка три сини: два — розумних, а третій — дурний. Коли батько помер, залишилося дві корови і теличка.

— Помер няньо, давайте поділимося! — каже старший брат.

— Та що тут довго мудрувати! — каже середульший. — Тобі одна корова, мені — друга, а теличка най буде дурному.

Погнав дурний свою теличку в ліс пасти. Прив’язав її до старої дуплистої смереки, а сам додому вернувся.

— Де ти подів свою теличку?

— В лісі залишив, най пасеться!

— А коли хтось вкраде або вовки загризуть?

— Нікуди вона не дінеться, я її до смереки прив’язав.

— Еге, на тобі! Правду кажуть: дурневі й у Києві розуму не купити! — глузують розумні брати.

Пішов дурень в ліс, а від телички тільки мотузка лишилася.

— Чому ти, смереко, мою теличку з’їла? — як закричить на цілий ліс дурний.

Вітер повіяв, дуплиста смерека заскрипіла, а дурний подумав, що то вона йому відповідає.

— Дорого ти мені, небого, заплатиш за телицю. Я тебе зрубаю!

Й почав рубати смереку. Тільки вдарив сокирою, а з дупла посипалися червінці.

— Ага, ти вже платиш! — зрадів дурний і перестав рубати. Побіг до братів і каже:

— Братики мої! Запрягайте волів, беріть мішків побільше, поїдемо в ліс. Мені смерека вже заплатила за теличку.

— Ти й зовсім здурів. Хто таке чув, щоб дерево платило?

— Кажу вам, плàтить! Та ще й чистим золотом. Золота того там стільки, що нас троє не понесе.

Переглянулись розумні. Хто його знає? Може, й справді дурному щастя трапилося?

Приїхали в ліс. Підійшли до смереки й бачать, що з дупла вже багато золота насипалося.

Повертаються вони ввечері з золотом і оглядаються, як би їх хтось не підстеріг та не пограбував.

Сидить дурний на возі, розумні позаду йдуть. Кажуть розумні дурному:

— Сиди, брате, на возі, а ми тобі калачів принесемо.

Дурний не дивився, куди подалися брати. Ліг собі горілиць й лічить зірки на небі. Прийшли брати, ідуть за возом й кидають по калачу братові. А той дивується:

— А звідки на мене калачі падають?

— Та це, брате, хмара з калачів, пливе в небі, з неї й падають.

— Чому досі ніколи такої хмари не було?

— Звідки тобі знати, була чи не була, коли ти ніде не буваєш, тільки в попелі граєшся на печі. А калачі падають з неба кожної ночі. Дбайливі люди їх визбирують, а вранці продають.

Прийшли вони так додому, розумні й говорять:

— Треба поміряти гроші, а то нам не поділитися порівну.

– Іди, дурню, до попа, позич мірку!

Дурному не треба було казати вдруге. Побіг до попа.

— А для чого вам мірка, та ще й посеред ночі? — здивувався піп.

— Гроші будемо міряти!

Приніс дурний мірку, брати йому й кажуть:

— Ти йди дивись, щоб нас хтось не підгледів, що ми золото міряємо. А коли б хтось наближався, ти свисни, щоб ми могли сховатися.

Тим часом піп вів розмову з попадею.

— Ану, піду подивлюся, чи правду розповідав дурний. Можливо, й мені перепаде дещо за мірку.

У темноті наткнувся піп на дурного. Тільки хотів щось сказати, дурний як свисне його по голові дрюком — піп тільки ноги задрав.

Переміряли розумні золото, закопали в землю, кличуть дурного:

— Ти бачив когось?

— Та бачив одного й так свиснув, що він тільки ноги задрав.

— Що нам тепер робити, ти ж попа забив!

Зажурилися брати й заховали попа в гної. Посходилися на другий день люди до церкви, а попа немає. Куди це, думають, наш піп дівся? А дурень хвалиться:

— Я попа так свиснув, що він тільки ногами блиснув! А мої брати його в гної закопали!

Наробила тут попадя галасу, заявила жандармам.

З’явилися на другий день суддя, жандарм, сільський староста. Прийшли на подвір’я до братів і питають розумних:

— Ви попа забили?

— Ні, — каже дурний. — Вони не вбивали його, то я його дрюком свиснув, а він і заховався у гній.

— Не вірте йому, панове, бо він зовсім дурний! — виручають дурного розумні.

— А хіба й то неправда, що була хмара з калачів? — розсердився дурний.

— При чому тут хмара з калачів? — здивувався суддя.

— Та ви ще питаєте? А мені завжди говорили, що коли гримить, то пророк Ілля калачі по небу розвозить. Одного разу й мені нападали.

— Не слухайте, що дурний видумує! — мовив старший брат.

— Що нам до хмари з калачів. Нам треба знайти мертвого попа! — каже жандарм.

Наказали братам розкопати гній. Копнули, а з гною показалися роги. Це розумні брати, як почули, що попадя підняла лемент, закопали замість попа барана.

— Що там за диво? — питає суддя. — Ваш піп мав роги?

— Та ні, наш піп був безрогий.

Суддя наказав яму закидати, а братів визнати невинними.

Дурний Іван та Хвеська — його сестра

Жили собі в одній слободі брат і сестра; брат був дурник, звали його Іван, сестру звали Хвеською. Були вони собі бідні, і