Читати книгу - "Лагідний янгол смерті"

Я надягнув свою гостроверху повстяну шапку — подарунок Джамшеда подарунку його доньки, й ми рушили в путь. Ми йшли трошки попереду Хатеми, а повід верблюдиці був у руках Гулі. Вона, здавалося, була господинею і пісків, що розкинулися довкола, і нашого маленького каравану, і пагорбів, які досі виднілися віддалік, але ніяк не наближалися.

29

Наступної ночі я спав не міцно, але солодко. Мені снилося, що ми з Гулею лежимо поруч і я, огорнений її теплом, раз у раз затамовую подих, щоб чути власною шкірою удари її серця. Прокинувся я легко й раптово, відчувши на грудях якийсь рух. Розплющив очі й побачив уже знайому картину — на мені поверх смугастого покривала нерухомо сидів хамелеон із задертим до неба красивим профілем. Він немовби стояв на варті, його нерухомість була споріднена з революційною пильністю.

«Чого він до нас учепився? — подумав я, підвівши голову, щоб краще роздивитися його в блакитному напівмороці ночі. — Чи ми йому так сподобалися, чи йому просто одиноко в пустелі? Але гаразд, якщо він приносить удачу, то проганяти його було би дурницею».

Хамелеон своєю появою переключив на себе мої думки, і я вже гадав, що треба було би йому й ім'я дати, якщо вже він до нас приєднався. Почав перебирати імена, але людські або собачі йому не личили. Треба було знайти якийсь людський прототип. Та коли в уяві вишикувалися в шерегу хамелеонисті політичні діячі, то мені стало незручно перед плазуном: що ж це я хочу назвати його на честь людей, які не заслуговують ні на любов, ні на довіру. І тоді, щоб виправитися, я вирішив його назвати на честь свого діда — Петровичем. По батькові без імені звучало значно солідніше й більш по-домашньому, ніж ім'я без по батькові.

— Ну що, Петровичу, — прошепотів йому я. — Тобі Гуля подобається?

Петрович не відповів. Він далі був наполегливий у своїй нерухомості, й навіть його шарнірні очі не поворухнулися.

Я зітхнув, подивився на Гулю, яка мирно спала на боці, обернена до мене.

«Це добрий знак, — подумав я. — Минулої ночі вона спала на спині...»

Я присунувся до Гулі, намагаючись не потурбувати її сну. Присунувся на відстань подиху. Зазирнув у її вродливе обличчя. Вдивлявся у нього довго, поки очі цілковито не звикли до блакитного напівмороку й не забули про те, що зараз ніч.

Незадоволений моїми рухами Петрович перебрався на Гулю й завмер на її стегні — певно, вирішив, що це найвища точка пустелі, звідки найзручніше буде нести свою варту.

А потім я заснув, солодко і так міцно, що зранку нічого зі снів не пам'ятав.

30

Білі пагорби поступово наближалися. Ми йшли вже четверту добу. За цей час я, певно, переказав Гулі все своє життя, включно з останніми подіями. Розповів я їй детальніше і про причину й мету своєї теперішньої вимушеної мандрівки, завдяки якій сталася й наша зустріч. Дівчина з інтересом слухала, але жодних питань не ставила, а навпаки — виявляла якусь піднесену увагу до моїх слів. А мені так кортіло, щоб вона сама про щось запитала, сама поцікавилася якимись деталями мого життя. Мені здалося, що це була б непогана ознака її цікавості до мене. Але вона мовчала й слухала, нічим не заповнювала паузи, що виникали, й у цьому я бачив радше традиційну повагу жінки до слів чоловіка, ніж щось більше. Проте все одно йти й розповідати їй про своє життя було приємно і кумедно, бо я раптом почав помічати, що трошки прибріхую, до деяких подій додаю трагізму, до інших — пафосу чи гумору. Але з її очей я бачив, що їй цікаво слухати мене, і я вів далі. Тільки коли в роті зовсім пересохло від балаканини, я замовк і потягнувся руками до каністри з водою, що звисала з боку верблюдиці.

Ми зупинилися. Я напився.

Сонце висіло ще високо, і я, не знаючи, котра година, інтуїтивно прикинув уявним пунктиром подальший його шлях до заходу. Виходило, що робочий день світила мусив закінчитися годин за п’ять.

— А ми що — в гори поліземо? — запитав я Гулю, коли ми знову рушили в дорогу.

— Ні, — відповіла вона. — Дійдемо до Бесманчака, потім відпустимо Хатему назад, а далі підемо попід пагорбами по піску в обхід.

Я кивнув. Правда, думка про те, що всю поклажу скоро треба буде волочити на собі, мене не потішила.

Ночували ми вже не на піску, а на якомусь солончаку — розтріскана біла, наче посипала кришталевою пудрою, земля після ходіння по піску здалася надміру твердою. Насправді ж вона виринала з-під піску й упиралася в пагорби, що м'яко здіймалися вверх. Вона грала роль своєрідного фундаменту для цих пагорбів, а тому її смужка була вузькою — метрів сто, сто п'ятдесят, і тягнулася вона, намагаючись повторювати лінії та вигини пагорбів. Але природа була слабеньким геометром, і тому в якихось місцях солончакова смужка зовсім зникала, підпускаючи піски до самісінького краю пагорбів.

Коли ми ладналися на ночівлю на твердому солончаку, то підстелили вниз ще якісь укривала з подвійного баула Гулі й тільки потім поклали згори дві маленькі подушечки, що пахли верблюдами, та смугасті підстилки-покривала.

Під пагорбами було прохолодно, а коли сонце остаточно просочилося за обрій, прохолода стала просто пронизливою. Якось саме собою так вийшло, що коли ми лягали спати, виявилися так близько одне до одного, як ніколи до цього. І я пригорнув Гулю. Вона лежала на боці обличчям до мене, але очі її вже були заплющені. Можливо, вона вже спала і просто не відчула моєї руки, а можливо — вдавала. Я лежав так довго, певно, півгодини. Лежав із розплющеними очима, милувався нею і якоїсь миті наблизив свої вуста до її вуст і завмер так, відчуваючи шкірою свого обличчя її тепло й подих. Я її так і не поцілував цієї ночі. Не знаю чому. Хотілося страшно, хотілося значно більшого. Але чи може подарунок, не запитуючи дозволу, цілувати свого власника? Дурість якась! Засіли ж у моїй голові ці думки! З таких міркувань я міг би вважати, що це її Джамшед подарував мені. Я ж бо сам її обрав! Якби не та розмова, я би так і гадав. Але своєрідна суміш традиції та якоїсь демократичності наробила такої плутанини в цій ситуації, що навіть