Читати книгу - "Ностальгiя"

Я боявся до неї торкнутися. Коли Анагіт дивилася на мене своїми фіолетовими очима, то ввижалося, що від її погляду позад мене лягає тінь, моя тінь, хоч довкола стояла ніч. А потім, уже через місяць, коли я прихилився до неї, то відчув кінчик її холодного носа, і губи теж у неї були невмілі й холодні, ми обоє були невмілі, мов Дафніс і Хлоя до того, як пройшли науку тілесного кохання… Що я ще пам’ятаю? Нічого. Навіть не можу собі пояснити, що нас розвело. Відстані, час? Усе це абстракції.

Ні, пригадую ще одне наше прощання. Тоді я не полетів до Києва літаком, а поїхав поїздом, з пересадкою у Тбілісі. Хотів подивитись Тбілісі. Анагіт мене проводжала. І от уже поїзд рушає, а вона вчепилася холодним кулачком мені в груди й не відпуска, не може його розтиснути. Тоді провідник, веселий такий грузин, як закричить до мене: «Та що ти вуха розвісив, бери її із собою, я таку й без квитка візьму!» Ухопив Анагіт на руки й заніс у тамбур. Скажи я тоді бодай слово, і вона поїхала б зі мною на край світу, пішки пішла б. Але я змовчав. Я мовчав, як бовван, і Анагіт уже на ходу скочила з поїзда й побігла, побігла, побігла. То що ж нас розвело? Нерішучість? І що таке нерішучість? Лінь душі, ось що це таке. Лінь душі, яка уводить нас в оману. Ми шукаємо тепла, затишку і забуваємо, що передовсім мусимо давати його самі. В жінці ми шукаємо гарячої піддатливої пристрасті, і коли знаходимо, то нам більше нічого не треба. А правда знаєш у чому? У тому, що коли любиш, то стаєш беззахисним, згоряєш всередині, віддаєш усе своє тепло, і холодними стають навіть твої губи.

Микола підвівся, підійшов до вікна і довго дивився вниз, на площу Жовтневої революції. Вона була залита сонцем і сяяла всіма своїми водограями. Він любив там гратися з Петрусем.

«Дітей і книги, — подумав Микола. — Дітей і книги».

Серце його заскімлило.

Десь у глибині часу палала його домівка, а він, задихаючись, біг світ за очі, біг з обпеченою, обвугленою душею, притискаючи до грудей Петруся й останній примірник збірочки Тодося Осьмачки. Сльози застилали йому зір, він не бачив дороги, але біг, біг, біг, щоб віднині стати блукальцем на рідній землі, і його обпалені губи шепотіли: «От камінь, єгоже не брегоша зиждущії, той бисть во главу угла». Він повернеться, він сюди ще повернеться, і візьме обвуглений камінь, який не згоряє в огні, і покладе його на ріг свого нового дому.

Станція «Вокзальна». Будь ласка, швидше робіть посадку і висадку. Бігати по ескалатору забороняється, дивитись одне на одного можна: ніде люди так одверто не дивляться одне на одного, як на ескалаторах у метро, — не пропускають жодного обличчя, ніби загубили когось у цьому тримільйонному місті й ніяк не можуть знайти. Дивний інстинкт. Але чому дивний? Природний. Не раз і тобі стрічалось обличчя, за яким хотілося повернутись і йти. Та як повернешся, коли одна й та сама сила підіймає тебе угору, а її опускає вниз; тому й погляди такі неприховані та одверті, що ні до чого не змушують, можна не соромитись короткої миті щирості, бо її все одно зараз поглине відстань. Здрастуй і прощай. Здрастуй і прощавай назавжди…

Здрастуй, Вокзале! Чолом тобі, серце доріг наших несповідимих. Як ся маєш — гудеш, вируєш, смієшся, плачеш? І ласкаво просиш усіх до себе? А за мною тобі не гикається? Ну, звісно ж, тільки-но вчора бачилися. А таке, як бозна-коли. Бо за день, Вокзале, можна прожити багато, а пережити ще більше, і ти це знаєш краще за мене. Один день, одна мить можуть змінити життя. А людину? Людину мабуть що ні, чи як ти гадаєш?

Он їх скільки у тебе, людей, як мурах у мурашнику, спробуй заглянути кожному в душу. Рядові, генерали, порядні, безсовісні, прокурори, злочинці, хатні, безхатні, щасливі, нещасні, кохані і зраджені — всі проходять через твої ворота, Вокзале, і щасливих квитків на всіх не настачиш. Є каси для депутатів, Героїв, військових, інвалідів, кавалерів, учасників, але немає кас для щасливих людей. Так уже вийшло, Вокзале, що рідко до тебе мене приводила радість. Але я не маю серця на тебе, не думай, не твоя це вина, бо й до найближчого друга частіше приходиш ділитися лихом, ніж радістю.

Я не забув, як ти прийняв мене, прихистив, коли я опинився серед ночі просто неба, без даху над головою. Сидів тоді, розумієш, на квартирі в скупого господаря, а світло палив довгенько, любив почитати, і от він вдирається у кімнату, пащеку чорну роззявив і помиї мені на голову. Не стримався я, зібрав свої речі у чемоданчик, ще студентський, з нікельованими ріжками, і — до тебе. Які речі? Книжки… ще будильничок, правда, був маленький, я на роботу по ньому вставав і часом запізнювався, бо він уже барахлив. І от прийшов я до тебе, примостився на лаві, аж міліціонер тут як вродився, підозріло на мене дивиться, зараз квитка спитає, а не маєш квитка, то йди собі, чоловіче, куди хоч, ще добре, коли не «слєдуйтє за мной». Та тільки-но той міліціонер розтулив рота, аж тут будильничок в чемоданчику дз-з-з-з-з… Це ж треба, ніби й він, бідолаха, відчув біду. Міліціонер аж здригнувся. Спершу подумав, що міна, чи що, а потім побачив, яке в мене лице, і, мабуть, усе зрозумів. Усміхнувся, крутнув головою і пішов собі далі.

Я вранці вмився у громадській вбиральні, чемоданчик запхав у камеру схову і пішов у музей на роботу. Прийшов зарані, раніше за всіх, ніхто не свариться, життя прекрасне! А то ж, бувало, спізнюсь на хвилину, відразу викликає наш директор Лука Лукич (еге, також Лука Лукич, хоча й інший, мені чомусь везло на цих Лукичів — від лукавого, чи що), так от, викликають вони мене до себе і годину торочать про дисципліну. Я припізнивсь на хвилину, а Лука Лукич півдня міг говорити, як це ганебно — запізнюватись, коли весь наш народ максимально мобілізується, ідучи назустріч… Лука Лукич трусив товстим коротеньким пальцем, як школяр дзвіночком, і мені так образливо ставало: усі в ногу, а я кульгавий.

А потім, Вокзале, я прийшов до тебе уже з Майстром.

І досі не можу