Читати книгу - "Нестерпна легкість буття"

Ідучи алеєю кладовища, вона побачила неподалік від дороги людей: когось саме ховали. Церемонімейстер тримав цілий оберемок квітів і кожному з присутніх на похороні давав по одній квітці. Дав і Сабіні. Вона приєдналася до процесії. Обігнувши кілька пам’ятників, всі підійшли до могили, з якої було відвалено надгробний камінь. Сабіна нахилилася над нею. Вона була дуже глибока. Сабіна кинула до ями квітку, і вона легкими колами опустилась на домовину. Таких глибоких могил у Чехії не буває. А в Парижі могили такі ж глибокі, як високі будинки. Погляд її упав на камінь, що його відвалили з могили. Камінь нагнав на неї жаху, тож вона поспішила додому.

Цілий день думка про той камінь не покидала її. Чому він так нажахав її?

Вона відповіла сама собі: якщо могила привалена каменем, покійник уже ніколи не зможе вибратися з неї.

Але покійник із неї в жодному разі не вибереться! То чи не однаково, прикритий він землею чи каменем?

Ні, не однаково: коли ми завалюємо могилу каменем, це означає, що ми не хочемо, аби покійник повернувсь. Важкий камінь каже покійникові: «Лишайся там, де ти є!»

Сабіна пригадала могилу свого батька. Над його труною земля, із землі ростуть квіти і клен, який простягує до труни своє коріння, тож можна уявити собі, що по тому корінню і квітках покійник вибирається з могили. Якби батько був прикритий каменем, вона ніколи після його смерті не змогла б уже почути в кроні дерева його голос, який прощав її.

А який вигляд має кладовище, де лежать Тереза з Томашем?

Вона знову почала думати про них. Час від часу вони їздили до сусіднього міста й проводили ніч у місцевому готелі. Ця деталь у листі зацікавила її. Вона свідчила про те, що вони були щасливі. Вона знову побачила Томаша, ніби на одній зі своїх картин: попереду Дон Жуан, немов уявна декорація, намальована художником-примітивістом; у тріщині цієї декорації було видно Трістана. Загинув Томаш як Трістан, а не як Дон Жуан. Сабінині батьки померли того ж самого тижня. Томаш із Терезою загинули тієї ж самої секунди. Її раптом охопила туга за Францом.

Коли вона розповідала йому про свої блукання по кладовищах, він здригався від огиди і називав кладовища звалищем костей і каміння. В такі хвилини поміж ними розверзалась безодня непорозуміння. Тільки тут, на Монпарнаському кладовищі, вона збагнула, що він мав на увазі. Вона пошкодувала, що була нетерпимою. Можливо, коли б вони лишилися довше разом, вони поступово почали б розуміти слова, які говорили одне одному. Їхні словники поволі, сором’язливо, зближалися б, як надто несміливі коханці, і музика одного з них почала б поєднуватися з музикою другого. Але вже пізно.

Так, пізно, і Сабіна знає, що в Парижі вона не залишиться, що піде далі, ще далі, бо коли б вона тут померла, її привалили б каменем, а для жінки, яка ніде не знаходить собі місця, нестерпно навіть уявити собі, що її втеча назавжди припиниться.

11

Усі друзі Франца знали про Марі-Клод, усі знали і про його студентку у великих окулярах. Лише про Сабіну не знав ніхто. Франц помилявся, думаючи, що його дружина розповідала приятелькам про неї. Сабіна була вродлива жінка, і Марі-Клод не хотіла, щоб люди у думці порівнювали їхні обличчя.

Боючись виказати їхню таємницю, Франц жодного разу не взяв у Сабіни ані картини, ані малюнка, навіть найменшої її фотографії. І так сталося, що вона безслідно щезла з його життя. Не лишилося жодного явного доказу, що він провів з нею найкращий рік свого життя.

Тим більше йому подобалося зберігати їй вірність.

Коли він зі своєю молодою коханкою лишається в кімнаті наодинці, вона часом піднімає голову від книжки й дивиться на нього допитливим поглядом.

— Про що ти думаєш? — питає вона.

Франц сидить у кріслі, звівши очі до стелі. Хоч би що він їй відповів, безсумнівно одне: він думає про Сабіну.

Коли він публікує статтю у фаховому журналі, його студентка є першим читачем, і їй страшенно хочеться подискутувати з ним на цю тему. Але він думає про те, що б сказала про цей текст Сабіна. Усе, що він робить, він робить заради Сабіни і робить так, щоб Сабіні це подобалось.

Це дуже невинна зрада, і вона точно скроєна на мірку Франца, який ніколи не наважився б скривдити свою студентку в окулярах. Культ Сабіни він плекає скоріше як релігію, а не як любов.

Втім, із теології цього віросповідання випливає, що його молода коханка була йому послана саме Сабіною. Тому поміж його земною і неземною любов’ю панує цілковитий мир. І якщо неземна любов має в собі (оскільки вона неземна) значну частку непояснимого і незрозумілого, (згадаймо словник незрозумілих слів, цей довгий список непорозумінь!), його земна любов заснована на справжньому розумінні.

Студентка набагато молодша за Сабіну, музична композиція її життя ледь накреслена, і вона із вдячністю включає в неї мотиви, які переймає від Франца. Франців Великий Марш є і її віросповіданням. Музика для неї, як і для нього, діонісійське сп’яніння. Вони часто ходять разом танцювати. Вони живуть по правді, і нічого з того, що вони роблять, ні для кого не повинно бути таємницею. Вони шукають товариства друзів, колег, студентів і незнайомих людей, люблять посиділи з ними випити, й порозмовляти. Часто ходять разом на екскурсії в Альпи. Франц нахиляється, дівчина вистрибує йому на спину, і він бігає з нею та ще й голосно вигукує довгий німецький вірш, якому в дитинстві його навчила мама. Дівчина сміється і, обхопивши його руками за шию, захоплюється його ногами, плечима й легенями.

І лише смисл тієї особливої симпатії, яку Франц відчуває до країни, окупованої російською імперією, залишається поза її увагою. На річницю вторгнення одне чеське товариство влаштовує в Женеві вечір спогадів. У залі мало людей. В оратора сиве, укладене перукарем волосся. Він виголошує довгу промову, від якої нудяться і тих кілька ентузіастів, що прийшли його послухати. Говорить він по-французькому без помилок, але зі страшним акцентом. Час від часу, щоб підкреслити свою думку, він піднімає вказівний палець, ніби погрожуючи присутнім.

Очкаста дівчина сидить поруч із Францом і ледве стримує позіхання. Зате Франц щасливо посміхається. Він дивиться на сивоволосого чоловіка, який йому симпатичний навіть з його дивним указівним пальцем. Йому здається, що цей чоловік — таємний посланець, ангел, що підтримує зв’язок