Читати книгу - "Червоний"

— То не так важливо, пане офіцер, — відказав той самий голос. — Важливіше, що ти таки прийшов сам.

— Звідки знаєте?

— Не тримай нас за вар’ятів, москалю, — мовив інший голос, який видався мені чомусь знайомим. — Ми тут давно, весь час, поки ти сидів та смалив. Якби привів кого — побачили б.

— Бачу, Остап таки в тобі не помилився, — сказав перший, котрий підійшов до мене майже впритул, і я міг роздивитися обриси лиця з вусами. — Ходімо, він чекає.

— Хто? — Я тоді справді не відразу зрозумів.

— Остап, — повторив вусань. — Зброю можеш поки не здавати. Раз не привів нікого й не злякався, тобі можна довіряти.

— Це Червоний так сказав?

— Такого не знаємо, — була відповідь.

— Хай так. Інакше запитаю: Остап так сказав?

— Може, й Остап, — спокійно підтвердив вусань. — Нумо, пане офіцер, ходи за нами. Тут недалеко. Тільки стій поки ось так...

Зайшовши мені за спину, накинув пов’язку на лице, затуляючи очі, щільно притиснув, зав’язав.

— Отепер усе. Гайда.

І я рушив між дерев, взятий трьома бандерівцями в півкільце.

13

Чи довго ми йшли, тепер не згадаю. Та й тоді не надто контролював час. Може — годину, може — більше, може — трошки менше. Усю дорогу мовчали: я не намагався заговорити, здогадуючись, що саме для розмови мене й ведуть, а мої супутники чи конвоїри не мали бажання зі мною розмовляти.

Спочатку ми рухалися поміж дерев, і я залишив спроби хоч якось визначити зворотний шлях. За якийсь час дорога повернула до яру, ми спустилися, пройшли його дном та нарешті зупинилися. Далі вусань спокійно сказав мені здати зброю, і я підкорився — зрештою, нічого іншого й не залишалося. Тоді пов’язку з очей зняли, а коли я звик до темряви, розгледів: мої супутники вже стояли на краю прямокутної ями, знизу якої линуло тьмяне світло.

— Прошу пана офіцера, — мене кивком запросили спускатися першим, і я поліз донизу, ступаючи по щаблях міцно збитої драбини.

Тут було так само неглибоко, як і в тій криївці, яку я виявив учора, — не більше від двох із половиною метрів, приблизно півтора людських зросту. Землянкою мене, фронтовика, важко здивувати. Проте, опинившись всередині, я зрозумів: це справжній бункер, зроблений старанно, дбайливо та призначений для тривалого перебування. Солдати на фронті ніколи не розглядали землянку як постійне житло. Хоч під час відступу, хоч у наступі, ми сприймали землянки як тимчасовий дах над головою, який можна за першої ж нагоди швиденько залишити. А тут усе зроблено добротно й на совість. Відразу побачив це, щойно очі звикли до тьмяного світла каганця, хоча, попри такий дбайливий хазяйській підхід, я однаково почувався, наче в могилі, тільки заживо похованим: стеля, оббита грубими дошками, чим далі, тим більше опускалася, як я прикинув, щоб вода добре спадала.

Стіни були так само обшиті, тільки вже не дошками, а брусом. Уздовж них — дерев’яні лежанки, накриті плащ-наметами. По стінах на цвяхах — верхній одяг: я розгледів шинелі німецького та польського зразка, бушлати, тілогрійки, поруч висіла зброя: кинулися в очі наші, радянські автомати, переважно ППШ та ППД, а ще — два «дегтярі»6 в кутку. Усе це, включно з нашою зброєю — точно трофейне. І мені навіть не хотілося думати, як ці трофеї потрапили до бандерівського сховку.

Нижче вішака побачив два великих відра. Обидва накриті дошками, але те, що прилаштоване ближче до стіни, я визначив як помийне. Сам бункер тягнувся завдовжки метри на чотири, завширшки — приблизно на три, але це й без того не надто широке підземелля здавалося ще тіснішим, бо тут були люди. На око я визначив: десятка півтора мужчин, усі мовчазні, стримані та помітно організовані: не товклися один на одному, один не заважає іншим, кожен на своєму місці. З моєю появою нічого не змінилося, люди у криївці розступилися, даючи мені дорогу вглиб, де біля стіни стояв збитий, очевидно, зі снарядних ящиків стіл. А з-за нього назустріч мені підвівся чоловік, котрого зблизька я, незважаючи на тьмяне світло, відразу впізнав.

Хоча польська служба безпеки фотографувала Данила Червоного десять років тому і з того часу він напевне змінився, вираз на обличчі лишився той самий. Як і кілька тижнів тому на знімку, так і тепер, я бачив перед собою мужчину-воїна. Це кидалося в очі: такого чоловіка важко уявити в цивільному костюмі де-небудь у конторі або на колгоспному полі, з вилами, за складанням сіна в копиці. Не міг він бути і шкільним учителем, університетським професором чи директором заводу. Якби я побачив Червоного в піджаку та в краватці, перше, що зробив би — порадив негайно перевдягнутися, бо сам на себе він може бути схожий тільки у військовій формі. Ось так, як тепер: мундир німецького покрою, одягнений на легкий плетений светр, портупея, заправлені в добротні офіцерські чоботи галіфе. На манжеті рукава я розгледів дві світлі горизонтальні нашивки — мабуть, це в них щось на зразок військових погонів. Поруч на столі лежала гостроверха шапка з припасованим спереду тризубцем.

Тоді я вже мав уявлення про те, звідки в бандерівців одяг: по селах та містах таємно працювали маленькі шевські майстерні, котрі виконували замовлення УПА, обшиваючи їх мундирами, светрами, шкарпетками, онучами та білизною. Калязін обмовився — за роботу платять радянськими грошима, котрі бандерівці добувають, організовуючи напади на поштові відділення та ощадкаси. «Це ж людські зарплати», — нагадав тоді полковник.

Лоб — широкий та відкритий. Профіль — ніби карбований, губи тонкі, на носі — невеличка горбинка: так я машинально фіксував собі його прикмети. Коротко стрижене чорне волосся сильно побила сивина, і це робило тридцятирічного чоловіка старшим щонайменше на п’ять років. Форма облягає щільно, під нею вгадується м’язисте треноване тіло.

— Остап, — він простягнув руку.

Я машинально потиснув її, тієї ж миті усвідомивши — щойно привітався з убивцею вчительки Лізи. Тож ледве стримав гнів, котрий так і рвався назовні. Подумки вирішив: як би не повернулася наша розмова, за першої ж нагоди кинуся вперед, вчеплюся в горло — хай буде, що буде.

— Середа. Тільки з’ясуємо відразу: я знаю, що ти Данило Червоний. Тому відгукуйся на справжнє прізвище, мені так