Читати книгу - "Кобзар 2000. Soft"

- Сорок років минуло. Я тоді була перспективна, молода, докторську почала писати. А аборти… Навіть не для грошей, бо і тут отримувала, і на кафедрі. Просто жінок наших жалко, бо що ж вони, винні, чи що? Тоді таке законодавство було - не дай Боже! Це зараз усе можна, і амбулаторно, і як хочеш, а тоді - не повіриш, обов’язково госпіталізували, офіційно все, в документах так і писали відкритим текстом, а яка жінка з таким документом до бухгалтерії піде? Та ще й голову морочили, виховували - батьківщині ж потрібні бійці для боротьби з імперіалізмом. А так баба раз-раз, одлежалася вдома, і, як новенька, знову в ярмо. Це ж розуміти треба. Ну й помагала, звичайно, - вона замислилась, перекинула ногу, і стілець жалібно зарипів. - А може, і для грошей. Бо тоді я зліва мала більше, ніж на всіх роботах. Гінекологія, хлопче, - золота наука.

Стара говорила, як і рухалась, дуже домінантно, і її неможливо було не слухати. Навіть її погляд здавався майже нормальним, тільки десь у глибині очей жеврів вогник, який не дозволяв надто серйозно ставитися до оповіді.

- Він прийшов тоді до мене з жінкою, і я навіть не запам’ятала зразу його - хіба що капелюха не зняв, так і стояв у ньому ззаду, в куточку, поки жінка його до мене прилипала і просила зробити їй аборт. Казала те саме, що і всі: що не час зараз дітей мати, що зарплатні і так не вистачає, що небажаному жити важко буде, а потім гроші з кишені витягла і мені простягає. Ну, я, дурепа, взяла їх та поклала собі, наче лихий попутав. А він стоїть ззаду і дивиться, тільки руки в кишенях тримає. Я хотіла сказати, щоб хоч капелюха зняв, але потім передумала - врешті-решт яка різниця? Отож і виявилось, що ніякої, бо він, паскуда, не просто так стояв, а фотографував усе, хто його знає, як примудрився. Я ж кажу, що не звернула на нього уваги, тільки за тиждень, коли прийшов і вивалив на стіл фотокартки, згадала, як то воно було. Він такий із себе невеличкий, акуратно вдягнений, навіть трохи не по-нашому, і завжди в чорному капелюсі, широкому, як у ковбоїв у фільмах, пам’ятаєш? Ну от, і з бородою. Давно це було, а зараз постав переді мною - пізнаю, од тисячі одрізню. Як він розклав на столі ті фотокартки, у мене аж серце похололо. А там як я гроші беру, як до кишені пхаю - не одкрутишся. Все, думаю, кінець мені, бо за такі витівки не тільки партквитка покласти, а й сісти можна було просто. Перша думка, що він, напевно, з облздраву чи з ОБХСС. Але якби то воно так!

Стара склала руки біля грудей, немовби зосереджуючись. Породіллі кричали з другого поверху, наче навіжені, але тепер це майже не турбувало.

- Я кажу: “Скільки?” Бо всі ж дорослі, знаємо, що і як. А він тільки посміхається у відповідь, і розумію я, що мені зараз буде до купи і за спробу дати хабара - прощавай дисертація, кабінет і все інше. Років на п’ять за тодішніми законами. І аж ноги підкосилися, я впала у крісло, а тут він каже: “Ви, - каже, - досвідчена жінка і розумієте, що я з вами можу зробити”. Я тільки головою киваю, бо й мову мені відняло з переляку. “Але, - продовжує він, - ми з вами цивілізовані люди і можемо домовитись”. Ну тут мені трохи попустило, бо, думаю, якщо домовитись, то вже якось домовимось. Гроші йому не потрібні, значить, щось інше, а що б там не було, все краще, ніж під суд іти. Він сів на стільця, скромний такий, паскуда, і дивиться просто мені в очі, аж моторошно стає. “Не будемо, - говорить, - довго воловодитись та корчити з себе незайманих дівчат, я сподіваюся, ви правильно зрозумієте те, що я скажу”. А я думаю, кажи швидше, бо від таких передмов ще лячніше стає, чим було. “Коротше, так. Мені потрібна дитина”. Я аж очі витріщила від несподіванки. “А як же ж ваша дружина? - кажу, - на чорта ж ви…” Він руку підняв, значить, зупиняє. Я й зупинилася. “Це не моя дружина. Це її сестра. А моя дружина вдома. Їй за місяць родити”. Ну я вже розумію, що зовсім з глузду з’їхала, а сама рота не розтуляю, тільки відчуваю, що очі потрошку вилазять на лоба. “Не дивуйтеся. Це не вашого розуму діло, - попередив він. Помітив, що здивувалася. - Їй родити рівно за місяць. Ви прийдете, дитину принесете, пологи приймете, а те, що в неї родиться, приберете”. Він так і сказав, “те, що родиться”, їй-бо не брешу, але що мав на увазі, я тільки потім зрозуміла. Ну от, таке він мені каже і дивиться - як я зреагую. А як реагувати, коли ножа біля горла тримають. Тут уже таке діло - або згоджуйся, або не ображайся. Ну я й згодилась, думаю, хай буде що буде, а місяць - це тридцять днів, либонь, щось вигадаю.

Стара вся поринула у спогади і, мабуть, щоб краще згадувалось, зняла окуляри та почала протирати їх брудною полою халата.

- Ти тільки не подумай, що тоді було, як оце зараз у газетах пишуть - дітьми торгують і таке інше. Ні, тоді такого неподобства не допускали. Але тут завжди однаково - жінка родила, дитину показали і забрали, а потім скажуть просто - померла, чи що, або поміняють - хто помітить, хто перевірить? Все в руках лікаря. І говорили в нас, що бувало, коли якась, особливо з начальства, бездітна, або просто грошей багато, то можуть попросити помогти, і тут усе на завідуючого, чи хвате совісті згодитись, чи хвате сміливості відмовити. Були й такі, що погоджувались - не бачила, брехать не буду, але люди переповідали. Матері в такому випадку казали, що дитина мертвонароджена. Ну, звичайно, вибирали, щоб жінка не надто розумна була, але щоб і не алкоголічка, бо за здоров’я дбали. До речі, цей теж сказав, коли виходив у