Читати книгу - "Джури козака Швайки"

- Даремно тільки з’їздили, - домугикавши, зітхнув товстун. - Казав же я йому, що нікого там немає.

- Але ж ми бачили сліди, - заперечив молодший. - А де сліди, там повинні бути й люди…

- Що нам ті люди? - зневажливо пирхнув товстун. - Нам не люди потрібні, а те, що в їхніх куренях.

Вони зупинилися біля піщаної коси. Молодший свиснув. Затим трохи почекав і ще раз свиснув. Тоді погукав:

- Пане Юзефе!

Йому ніхто не відповів.

- Мабуть, заснув, - висловив здогад товстун. - Доведеться сходити на берег.

Він підвівся на колінах і закляк. Бо побачив, як через галявину переходив якийсь хлопчина.

- Що за чортівня? - вражено пробурмотів він. - Поглянь-но, Сидоре.

- Хлопчисько! - здивувався Сидір. - Звідкіля його занесло?

Хлопчина зупинився по інший бік піщаної коси і в свою чергу втупився у прибульців.

- Е-е… це саме… звідкіля ти взявся? - запитав товстун.

- А ми тут живемо, - відказав хлопчина. - З дядьком. І його товариші теж тут живуть.

- Кхе… он як… А де ж вони? Нам би той… побалакати треба.

- Вони незабаром повернуться, - відказав хлопчина. - Вони тут спіймали одного злодія і відвезли…

- Куди? - запитав молодший.

- До Швайки.

Товстун завмер із роззявленим ротом. Тоді повернувся до молодшого і верескнув:

- Жени!

Але той і так уже налягав на весла, аж ті почали вгинатися.

За хвилину все затихло. Лише чутно було, як у курені щось невиразне пробурмотів в’язень.

ДОПИТ

Грицик (а це був він) дивився услід човнові, аж доки той щез за закрутом ріки. Тоді повернувся до куреня, перед яким з луком напоготові завмер Санько. Поруч з ним сидів Барвінок.

- Ну як? - стривожено запитав Санько.

Грицик засміявся.

- Рвонули звідсіля, як качки перед злетом. Тепер їх і Барвінок не наздожене.

- Гей, хлопці, - долинуло з куреня. - Я чув якусь розмову. Що, ваш дядько прибув?

- Та ні, - відказав Грицик. - То… козаки з сусіднього острова пропливали. Казали, що дядько повернеться трохи пізніше.

- А більше нікого не було?

- Та… ще двоє якихось. Один товстий, інший молодий, із рубцем на щоці.

- І де ж вони?

- Хотіли зупинитися. Та побачили наших сусідів і подалися далі.

З куреня долинуло люте буркотіння. Потому в’язень сказав:

- Ну гаразд. Ще трохи посплю. Розбудите, коли дядько повернеться.

Ніч минула спокійно. Хіба що хлопцям було трохи холодно, бо ж свитки свої залишили в курені. І кресало також. То ж спали, щільно притиснувшись з обох боків до Барвінка, котрий не зводив погляду з куреня.

А зранку в’язень почав ремствувати. Його обурювало, що Грициків дядько затримується. А коли сонце піднялося над очеретами, загорланив:

- Їсти хочу!

- Там же є що їсти, - сказав Грицик.

- Так у мене ж руки зв’язані! Ти що - забув? І води принесіть!

Хлопці подивилися один на одного. Заходити до куреня їм не хотілося. Мало що може втнути дорослий злодій, навіть коли у нього зв’язані руки.

Врешті Грицик зачерпнув ківш дніпровської води і рушив до куреня, двері якого завбачливий Санько підпер кілком. Грицик відкинув кілок і просунув голову у двері.

- Ось вам вода, - сказав він.

- А їсти як я буду? - почулося у відповідь.

Повагавшись, Грицик щез за дверима. За мить почулося пожадливе хлебтання.

- Дякую, хлопче, - сказав в’язень. - А тепер я й чорта смаленого з’їв би. Може, розв’яжеш? Та підійди ближче, не бійся… Ти куди?

Проте Грицик був уже надворі. Він хутко зачинив двері і підпер їх кілком. Був блідий як смерть.

- Ти що? - здивувався в’язень за дверима. - А хто мене годуватиме? У мене ж руки зв’язані!

- Неправда, - сказав Грицик. - Руки у вас вільні. От тільки ремінець ви забули заховати. Він у кутку на хутрі лежить.

В’язень коротко лайнувся. Згодом додав:

- Гадаєш, приємно, коли тебе якісь пуцьвіріньки зв’язують?

По обіді в’язень заходився виламувати двері. Мабуть, розлютився так, що вже навіть загрозливе Барвінкове гарчання його не лякало. Він уже й щілину прочинив таку, що міг виставити ногу назовні. Вгамувався лише тоді, коли Грицик увігнав у одвірок, перед самісіньким його носом, стрілу. Лише сказав:

- Таке мале - і геть здуріло…

Під вечір з очеретів долинуло:

- Пугу, пугу! Хлопці, агов! Живі-здорові?

Повернулися всі. Затрималися лише Швайка з Мациком. Під час нападу вдалося звільнити з десяток полонених, і зараз бувалі козаки подалися показувати їм найбезпечніший шлях додому.

Атож, повернулися всі. Щоправда, у Левка Заярного було перев’язане плече, у Перепічки на лобі виднілася здоровецька ґуля, а Байлемів Василь накульгував на ліву ногу. Проте на такі дрібниці ніхто не зважав.

- Ох, і доброго чосу ми їм дали! - збуджено повторював Левко. - Налетіли на тих бусурманів, мов буря.

- Теж мені буря, - посміхнувся Байлем. - Коли б не старі козаки, либонь, і досі сидів би у верболозі.

- І нічого не сидів би! - заперечив Левко і звернувся до Грицика: - Розумієш, вибралися ми за лози, а там…

З його розповіді хлопці довідалися, що Швайка вивів козаків на невеличкий татарський загін, що безтурботно розташувався у видолинку. І він, Левко, я-ак вихопив шаблюку, я-ак налетів на татарів…

- Він налетів… - знову пирхнув Байлем. - Тоді налетів, як Швайка з Вирвизубом чотирьох поклали. От хто бився - то це вони!

- Та хіба ж там розбереш, коли все закрутилося так, що й не втямиш, у який бік кидатися, - на мить зніяковів Левко. - Але я все ж таки одного вклав.

Лесь Одуд теж вклав одного. І Тиміш Перепічка. А Василь Байлемів упорався з двома.

Не хвалився один лише Володко Кривопичко. Але, схоже, що й він був задоволений. Володко зійшовся врукопаш з одним здоровилом-ногайцем, і той так загилив його у хвору щелепу, що вона одразу ж стала на місце.

- Свої не змогли, то татари помогли! - реготав Заярний.

Володко тихо посміхався. Говорити він ще не міг, і лише час від часу обережно торкався щелепи: чи не зійшла вона, не дай Боже, знову з місця.

- А наших там не зустрічали? - запитував Санько.

- Не було їх. Кажуть, на Воронівку наскочив інший загін. А його ми не знайшли.

З собою воронівці привели трьох татарських коней під сідлом. До боків у них були приторочені сакви. В одній знайшли дві шапки-малахайки.

- Це вам, хлоп’ята, - сказав Байлем.