Читати книгу - "Джури козака Швайки"

Хлопці миттю натягли малахайки на голову. Тоді поглянули один на одного і мимоволі розреготалися: викапані татарчата!

- Боже збав, і Барвінок не впізнає, - зауважив Левко.

І лише тут вони збагнули, що Барвінка немає поруч. Він один залишився стерегти в’язня.

Коли козаки підійшли до куреня, Барвінок знудьговано позіхнув і шмигнув у кущі. Хазяїн наказував йому стерегти острів від чужих. А від своїх - не наказував.

В’язень, кліпаючи очима, вийшов з куреня. Ковзнув поглядом по прибульцях, і врешті зупинився на Дніпрових просторах.

- Ти хто такий? - запитав Байлем.

- Потім скажу, - відказав в’язень. - Спочатку дайте пити…

Він пив, здавалося, цілу вічність. Вода струмками стікала по неголеному підборіддю, лилася за пазуху, зрошувала запилюжені черевики. Нарешті в’язень відставив корчагу убік і сказав:

- Хто я такий, питаєте? - і кивнув на хлопців, що знічено переминалися з ноги на ногу. - Ото в них краще поцікавтесь. Вони, бач, гадають, що я якийсь Тишкевич. А я того Тишкевича і в очі не бачив. Мені треба до Демида, товариша мого давнього. Чули про такого?

Василь Байлемів замислився.

- Здається, чув. Тільки він далеко звідсіля. Десь внизу оселився, і не на острові, а в плавнях… То ти таки не Тишкевич?

- І не був ніколи. Я Семен Задорожний з Байбузівки, є таке село за Черкасами. Може, чули? Ну от. Вирішили ми з друзями моїми до Демида дістатися, теж трохи покозакувати. От. А сюди я зайшов, аби запитати, де той бісів Демид оселився цього літа.

- А хутро хто брав? - запитав Грицик.

- Яке хутро? - здивувався в’язень. - Що ти мелеш, хлопче?

- Воно на місці, - сказав Одуд. - Я щойно дивився.

- От бачите…- в’язень широко розвів руками і посміхнувся.

Воронівці дивилися на нього і не знали, як їм бути. Ніхто з них Тишкевича в очі не бачив, бо прибився він до пана Кобильського лише цієї весни. Та й не схожий він на старшого челядника. Доброго пана і за версту видно - груди вперед і на землю гидує дивитися. А цей - на звичайного дядька схожий. Неголений, в пошматованій одежі. Ні, щось воно не так…

- Що скажете, хлопці? - звернувся Байлем до друзів. - То Тишкевич це чи ні?

Грицик заходився копирсатися ногою в траві. Нарешті відказав:

- Він схожий на нього. І це… голос майже такий. І зубом цвикав.

- Та коли ж це я цвикав, хлопче? - здивувався в’язень. - Ну, було колись, коли зуб заболів. А зараз, слава тобі Господи, уже рік як не цвикаю.

- А ти що скажеш? - звернувся Байлем до Санька.

Санько облизав вуста. Чомусь йому стало спекотно.

- Мені здається, що це Тишкевич, - сказав він.

- О! Здається, - засміявся в’язень. - Мені теж інколи здається, що я турецький султан.

Воронівці пирхнули. Дуже вже мало цей забрьоханий чолов’яга скидався на турецького султана.

- Може, й справді наші голуби трохи того… - почав Левко Заярний. - Може, й справді, людина не винна, а ви на нього з вовком…

- Та господи! - вигукнув в’язень. - Мало що в житті буває. Ви на хлопців не дуже тисніть. Тут, знаєте, краще вже перестаратися, ніж потім сто літ раків пекти.

- А чому ж ваші друзі так утікали, коли я сказав їм, що вас повіз Швайка? - з останніх сил стояв на своєму Грицик.

- Еге ж, чому? - запитав і Левко Заярний.

- Дуже просто, - відказав в’язень. - Про тутешні місця таке розповідають, що й у хороброго жижки можуть затруситися. А мої друзяки, чесно кажучи, не з хороброго десятка.

Воронівці заворушилися. Вони зрозуміли, що хлопці добряче-таки помилилися.

- Ну й вивідники! - пирхнув Перепічка.

- То що будемо з цим… Семеном робити? - запитав у товариства Байлем. - Відпустимо, чи як?

- Як на мене, нехай собі йде куди хоче, - подав голос Володко Кривопичко і перевірив, чи не зійшла після цих слів його щелепа з місця.

- А я гадаю, що треба дочекатися Мацика із Швайкою, - сказав Левко Заярний. - Як вони скажуть, так тому й бути.

- Правду кажеш, - згодився Байлем. - Так що, Семене, чи як там тебе, посидь з нами ще трохи. Заодно й нашого кулішу скуштуєш.

Спочатку в’язень хотів було заперечити. Та, подумавши, лише махнув рукою і рушив до багаття, над яким уже висів казан.

Він виявився людиною балакучою, і знав безліч історій. Та таких, що воронівці часом аж животи надривали. А коли доспів куліш, вони миттю забули про все на світі і посунули до казана. Якийсь час ложки прудко бігали від рота до рота, аж поки Байлем сказав:

- Гарний куліш! А ти, Семене, чом не їси?

Всі озирнулися туди, де тільки-но сидів в’язень. Проте його там уже не було. А за якусь хвилю за верболозом пролунав стукіт копит, згодом щось лунко шубовснуло у воду.

Коли воронівці схопилися на ноги і, заважаючи один одному, кинулися до води, - втікач уже досяг протилежного берега.

Ще мить - і він щез в очеретах.

ГОНИТВА

Першим отямився Байлем.

- На коні! - гукнув він.

Проте коні не давалися до рук. Вони злякалися вовка.

- Що ж ти його не встеріг? - гукнув до нього Заярний. Барвінок ображено зиркнув на нього, немовби хотів сказати: «Я стеріг, коли треба було, а от ви куди дивилися?»

Зрештою, коней вдалося осідлати. Вершники дружно шубовснули у воду. І вже посеред протоки Байлем озирнувся на острів і гукнув:

- Барвінку, сюди! Ходи з нами!

Проте вовк, що стояв на краю коси, лише змахнув хвостом. Він, може, й радий був би податися за втікачем, проте не смів порушувати наказу Швайки. А наказ був чіткий: острів не покидати.

В хапанині ніхто з дорослих не завважив, як Санько з Грициком теж скочили на коней.

За плавнями воронівці притримали коней. Втікача і слід пропав. І невідомо, у який бік він подався. Було темно. Місяць ще тільки збирався сходити на небо.

- Гайда туди! - сказав Заярний і махнув рукою униз за течією.

- Що йому там робити? - заперечив Володко Кривопичко. - Там же татари! А коли то й справді Тишкевич, то він подався до свого пана Кобильського. Он туди.

І Кривопичко змахнув рукою проти течії.

- А може, він зараз принишк у плавнях і слухає, як ми тут лаємося, - сказав Лесь Одуд. - Тут його треба шукати!