Читати книгу - "Письменники про футбол"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ну, а Костя Кугут приблизно в цей самий час погодився сісти на кілька років за чужі гріхи, вийшов, як і обіцяли йому, по амністії, на волі чекала на нього кругленька сума, і вирішив Костиль закрутити власний бізнес. Причому все одно йому було, чим займатися — купити дешевше й продати дорожче можна все, що завгодно. Тим більше, що тепер вони з Дроном стали дорослими, вже не мірялися авторитетами. Навпаки, банкір Стародубцев по старій дружбі давав бізнесмену Кугуту кредити на розвиток бізнесу під дуже символічний процент, а бізнесмен Кугут кредити повертав нехай не день у день, часом із запізненням, але — завжди.
І ось перед самою світовою фінансовою кризою, коли в Україні почався небачений споживчий бум, бізнесмен Кугут вирішив відкрити в рідному місті мережу магазинів імпортної побутової техніки. Взявши кредит у банкіра Стародубцева, він закупив за кордоном імпортної побутової техніки напряму, без посередників, на всю суму. В один склад вона не влазила, тому Кугут орендував ще одне складське приміщення, запакував усе це імпортною побутовою технікою по самі стелі, урочисто, з безкоштовними повітряними кульками для дітей та запрошеним спеціально Євгенієм Кемеровським, відкрив свої мережеві магазини. Почав активно торгувати, бо народу подобалося затарюватися імпортною побутовою технікою. Та не врахував бізнесмен Кугут світової фінансової кризи…
Як ви вже зрозуміли, бізнес Костиля не відразу, але захлинувся. І банківський сектор, у якому крутився Дрон, теж переживав не кращі часи. Першим заворушився Стародубцев, почав вимагати борги назад, а щоб йому віддавали швидше, згадав молодість, набрав бригаду відморозків, а ті почали проводити з упертими боржниками профілактичні бесіди. Ось тільки з Костею Кугутом такий номер не проходив. Стара дружба не дозволяла чинити так із Костилем.
Поговорили давні приятелі на цю тему душевно лише один раз. Дрон сказав, що йому потрібні гроші, інакше лусне його банк. Костиль відповів: гроші-то в нього є, але якщо він їх віддасть навіть без відсотків, тоді лусне його бізнес.
Тоді вирішили банкір із бізнесменом розв’язати проблему тим єдино правильним способом, до якого давно, років п’ятнадцять, як не більше, не вдавалися. А саме: пропонується футбольний матч. Офіс на офіс. За всіма затвердженими і не один раз запитими раніше залізними правилами: професійних футболістів не залучати, спеціально для гри нових працівників не брати, обходитися лише тими силами, які є. Самі виходять на поле капітанами команд, згадуючи старі добрі часи.
Якщо виграє команда Костиля, банкір списує йому борг.
Якщо виграє команда Дрона, бізнесмен протягом двох тижнів повертає гроші з відсотками.
В обох випадках вони лишаються друзями.
Для страховки обмінялися списками працівників. У Стародубцева офіційно працювало навіть більше чоловіків, ніж треба для комплекту футбольної команди. Йому було, з кого вибирати. У Кугута трошки гірше: крім нього, як раз десять мужчин. Охоронці, водії, консультанти, завскладами, ще один чувак незрозумілої Костилеві професії, але, мабуть, потрібної, раз він узяв його на офіційну роботу…
Нічого, вирішив Костиль. Одинадцять душ є. Футбольна команда. Дівки з магазинів — у групу підтримки, всі як на підбір, із ногами та цицьками. Прорвемося, наваляємо банкірові.
Ну, ось так усе й почалося.
1
— Що не ясно? — запитав присутніх Вова Дудка.
Він так само, як його шеф, залишив за собою шкільне прізвище Санчо, з шалених бандитських часів тримався по праву руку від Костянтина Кугута, встиг повоювати в Афгані, де його контузило. Керуючи у Костиля службою безпеки та охороняючи бізнес, незалежно від того, яким бізнесом його шеф займався по життю, знав — інші працівники його побоюються саме через оту давню контузію, отриману на перевалі Саланг. Бо як щось ішло не належним чином або Санчо вважав, що ситуація не належна, він ставав некерованим, шаленів, міг дозволити собі все, що в контужену голову прийде. І раз розмову з чоловічою частиною персоналу проводив не хтось, а саме Санчо, це означало: заперечень ані він, ані шеф чути не хочуть. Все повинно статися згідно наказу, у футбол гратиме весь офіс, матч відбудеться за будь-яких погодних умов. До речі, умови як раз були дуже гарними: рання осінь, не спекотно, саме той час для гри.
Але заперечення були.
— Ну? — Санчо кивнув товстенькому очкарику, реагуючи на його підняту руку.
— Володимире Миколайовичу, я не можу грати в футбол, — щиро признався очкарик, підвівшись із місця, як старанний школяр.
— Чого це ти не можеш? — дивування Санчо виявилося так само щирим. — Всі можуть — і ти можеш.
— Володимире Миколайовичу, я не люблю футбол. Я не вмію в нього грати, ніколи ним не цікавився. І взагалі, — він зняв окуляри, красномовно покрутив їх у руці, знову начепив на носа і поправив пальцем, як Шурик у гайдаївських комедіях. — Коротше, Володимире Миколайовичу, ви ж самі бачите…
— Я бачу, що ти — мужик. Член нашого колективу. Працівник нашого офісу, — відчеканив Санчо. — Між іншим, ти у нас тут — хто?
— Сісадмін.
— Нормально, по-людськи можеш сказати? А то про сіськи якісь там…
— Системний адміністратор.
Це прозвучало не без гордості, адже всі комп’ютерні бази мережевих магазинів із продажу імпортної побутової техніки працювали лише завдяки його зусиллям. Проте Санчо все одно нічого не зрозумів.
— Звати тебе як?
— Юра…
Тепер у голосі очкарика чулися розгублені нотки. Схоже, він зі своєю вищою освітою та спеціальністю навіть уявити не міг, що людина, яка вважається на фірмі не меншим начальством, ніж її керівник, не знає на ім’я дуже важливого працівника, котрий виконує вкрай необхідну в наш комп’ютеризований час роботу.
— Слухай, Юрець, не вийобуйся, — просто відповів Санчо. — Який ти там адміністратор, мене насправді мало гребе. Сказано — офіс грає в футбол, значить, ти теж будеш грати. Боїшся, що очки твої спадуть — скажу шефу, він тобі купить ці… блядь… — Санчо легенько постукав себе пучками пальців по очах, опустивши перед цим на мить віки, — лінзи, ну, контактні, коротше. І не будуть очки спадать, будеш мотатися, як усі люди.
Товстенький Юра зітхнув і обвів поглядом присутніх, ніби закликаючи їх у такий спосіб підтримати його право на спортивне самовизначення.
— При чому тут окуляри, Володимире Миколайовичу? Я в футбол ніколи не грав хоч у окулярах, хоч без них. Між іншим, лінзи в мене є, просто їх не можна постійно носити, вони натирають роговицю…
— А
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Письменники про футбол», після закриття браузера.