Читати книгу - "Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо"

кущем краснотала лежала зношена, як стара туфля, нічия плоскодонка, з якої ми думали зробити, але так і не зробили підводний човен. Втім, перед самим іспитом, як ви пам'ятаєте, ми її зашпаклювали, просмолити, і вона хоч і пропускала воду, але не тонула: якщо не забувати вичерпувати, плисти можна. Тут же, під човном, лежало довге потріскане весло, яке ми ще тоді «позичили» у діда Варави. Він і не помітив — у нього в сараї весел з десяток валяється: і короткі — для човника, і довгі — для плоскодонок. У нас знаєте як на плоскодонках їздять? Стоячи. Стоїш на кормі (або ж на носі) і то з одного боку, то з іншого підгортаєш. Тому й весло довге. Так гребти — вміти треба! Якщо не вмієш, можеш — перекиди! — І годуй раків. Ну, ми з Кукурузо змалку вміли, нам не страшно.

— Черпак не забудь, а то ротом сьорбати доведеться. Бачиш, тече таки, калоша стара, — сказав Ява.

Відштовхнулися ми й поїхали.

Обігнули острівець — і вже в очеретах. За вузенькою смужці пливемо. Гребе Кукурузо — хоч і я добре вмію, — але в нього виходить краще. Гребе тихо, обережно — дивиться в обидва. Стружка вузька, весь час загортає. Гребеш сильніше, ніж потрібно — раз! — І човен уже носом в очерети залізла. Відштовхуйся тоді назад, витягуй ніс — морока!… Добре гребе Кукурузо — жодного разу в очерети не врізався.

Я лежу на носі, дивлюся в воду. Вода прозора–прозора, до самого дна видно: водорості, кореневища лілій, корчі. І навіть видно, як серед водоростей риби шастають. Цікаво!

Все далі і далі заглиблюємося ми у плавні. Несподівано за поворотом відкрився широке плесо. Гладь — ні зморшки. Білі і жовті лілії розкидані, як на картинках, що на нашому базарі продаються. Тільки замість лебедів посеред плеса два нирка плавають. Побачили нас — і нема. Так швидко пірнули — начебто і зовсім не було. Потім глядь — метрів за двадцять з'явилися, ніби інші…

Знову ми в стружку заїхали.

Ш–ш-ш! С–с-с! Ш–ш-ш! — Качки пролетіли.

Мисливський сезон не відкрився, і, ще нелякані, качки сміливо літають над нами.

— От би рушницю! — Говорить Кукурузо.

— Да–а, — тягну я.

Правду кажуть — мисливський рай тут, у плавнях. Уявляю, скільки мисливців приїде на відкриття сезону. І ті, звичайно, приїдуть, київські, що завжди приїжджають. Ось той довготелесий, в окулярах, — Олег, який власну «Волгу» має. І кремезний Сидоренко. І вилицюватий, з рідким волоссям Засувка (справжнє прізвище таке). І зовсім без волосся, лисий, товстий Батюк. Всі вони кандидати в якісь науки.

Як би там не було, але і на цей раз київські кандидати, мабуть, приїдуть і знову, напевно, зупиняться у діда Варави. Вони знають, у кого зупинятися. І з вечора по старої мисливської традиції будуть пити горілку, і розповідати різні мисливські історії, і співати пісні, і жартувати один над одним. А на світанку дід розбудить їх, і вони, поспішно збираючи свої мисливські обладунки, будуть кривитися від головного болю, тремтіти дрібної тремтінням від ранкової прохолоди і стогнати. А Батюк, як завжди, взагалі не захоче вставати. Накривши обличчя капелюхом, він буде хрипло бурмотіти сонним голосом:

— Лягайте! Чого ви вскочили! Ніч на дворі. Не встигли влягтися — і вже… хр–р-у, — і відразу перейде на храп.

Вони будуть довго розштовхувати його, він буде брикатися, говорити: «Ідіть, я вас наздожену», — нарешті ругнется і встане. І вирушать вони в плавні. Дід на човнику, вони на плоскодонках. Дід тільки й робить, що стоїть і чекає їх. Тому що вони не їдуть, а зигзагами сіпаються по воді: з лівого борту гребнут, човен вправо пливе, з правого гребнут — вліво пливе і так весь час. А човник діда як по струнці йде. Ох і човник у діда Варави! Легкий як пір'їнка, летить по воді, як птах, як нові кораблі на підводних крилах. Проте всидіти на ньому, крім діда, мало хто міг. Дуже нестійкий, верткий човник. Пливеш на ньому, ніби по канату йдеш, — весь час балансувати треба.

У позаминулому році на відкриття полювання мисливців до нас наїхало тьма. Човни відразу все розібрали.

А кияни спізнилися — вночі приїхали. Не дісталося їм човнів. Один човник дідів залишився. Що робити?

— Удвох на цьому човнику їхати і думати нема чого — потоне, — сказав дід. — А то можна було б розвести на місця.

— Так по одному ж можна переїхати, — говорить Засувка.

— Абсолютно вірно, — спокійно зауважує дід. — А звідти хто човен буде переганяти?

— М–да, — глибокодумно промимрив Засувка.

— А якщо пацанів використовувати! — Сказав Олег (ми якраз тут же стояли).

— Ще утопите мені пацанів, — сердито буркнув дід.

— Та ні! Чого там! — Вирвалось у мене. — Ми ж легені. По черзі будемо перевозити. А якщо і перевернемо, так ви ж знаєте, як ми плаваємо! Як риби!

— Ну що ж, спробуйте, — погодився дід. — Тільки роздягніться, хлопці. Бо доведеться, напевно, покупатись.

Оскільки я першим вискочив, то й перевозив першим я. Перевозив Олега. Ну, перевозив, мабуть, не те слово, бо перекинулися ми біля самого берега, навіть не встигли від'їхати. Тільки він сів, тільки почав влаштовуватися, як ми вже й перекинулись. І хоча біля берега було зовсім дрібно, Олег примудрився зануритися у воду з головою.

— Проклята посудина! Душогубка, а не човен! — Лаявся він, вилазячи на берег.

Товариші сміялися, а Сидоренко сказав (він говорив, широко розтягуючи слова):

— Ось верт–ля–вий! Всидіти не мо–же–ет! Немов у нього ярмо–ОЛКИ в одному місці! Зараз я поїду, раз ти не можеш.

І поліз в човник.

— Ви штанами, штаньми прямо на дно сідайте, — радив дід. Але на дні човника була вода, і Сидоренко не хотів мочити штанів.

— Це, чого доброго, радикуліт заробиш, — сказав він, поклав поперек бортів дощечку і сів на неї.

Дід тримав човник, поки ми сідали, а потім відштовхнув нас від берега. Я обережно почав гребти, і ми поїхали. Сидоренко сидів прямо, як перший учень за партою. Обома руками він тримав рушницю, балансуючи ним, немов канатоходець у цирку.

«Добре сидить, доїдемо», — подумав я. Ми вже були якраз на середині річки. І тут над нами низько–низько з шумом пролетіли три крижні. Сидоренко раптом сіпнувся, скинув рушницю (мисливець він