Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Королівська обіцянка 📚 - Українською

Читати книгу - "Королівська обіцянка"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Королівська обіцянка" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 65
Перейти на сторінку:
був отвір, прикритий тьмяним щитом, — але коли я побачила цей «вентиляційний хід», мене охопив розпач.

— Уймо, ти ж не пролізеш!

— Головне, щоб голова пролізла, — повторив Уйма фразу, колись сказану Гарольдові. І, прив’язавши мотузку, якою був сплутаний Максиміліан, до закопченого кільця в стіні, неквапливо почав знімати лати.

* * *

— Хто його підвісив?

Ми пробиралися підземним ходом, що вів, за словами Максиміліана, зі склепу в Соляну Безодню. Хід був прямий, як шосе, і майже настільки ж широкий. Уйма, який вразив нас із Максиміліаном умінням проникати у вузькі діри, крокував тепер на повен зріст, випнувши широченні груди й розвернувши закуті в броню плечі.

— Хто його підвісив? — знову запитала я в Максиміліана.

— Мертві-безсмертні, — відгукнувся він, дивлячись під ноги. — Слухай, ну мої руки просто заніміли. Ще взагалі відсохнуть. Тобі що, розв’язати шкода?

— Уймо, — нерішуче почала я.

— І не думай, — людожер змахнув мечем, ніби збираючись знести комусь голову. Вістря зачепило кам’яну стелю, полетіли іскри. Уйма вдарив іще раз — іскри посипалися, наче феєрверк.

— Хто такі ці… Якщо мертві, то які ж вони безсмертні?

— Воювали два клани, — Максиміліан зітхнув. — Дві армії. Одні були зі старих…

— Як це?

— Воїни, які полягли в битві й по праву втрапили в країну мертвих та заслужені почесті вкушають, — Максиміліан наче повторював завчений текст, у голосі його звучала відраза. — Насправді просто старі воїни, яких хтось колись убив у бою. Вдруге ж не вмирати, от вони й безсмертні.

— А інші?

— Інші… нові. Ті, хто прийшов сюди не за правилами, після смерті, а живцем, через лазівку, за допомогою чарів. Мої предки-некроманти, Вирвиоко зі своєю ордою, ще дехто. Вони хотіли вкушати ці самі почесті, але не вмирати і тим паче не в бою.

— І рибку з’їсти, і у воду не лізти, — підказав Уйма.

— А що за почесті? — я забула, де перебуваю й куди йду, здавалося, я от-от довідаюся щось дуже важливе.

— Ти що, не знаєш, що воїнів після смерті чекають почесті.

— Знаю, а на що це схоже?

— Крокуючі палаци, — сказав хлопчисько з тугою. — Були такі. Де кожний надміру щасливий і гордий, і натхненний, — він знову повторював, наче рядки із книжки. — Їх завалили. Наполовину наші, живі, постаралися, наполовину мертві-безсмертні, щоб нашим не дісталося.

— Шкода, — сказав Уйма.

— Шкода, — Максиміліан потупив очі. — Там таке було… Таке… Мій дід, коли розповідав, плакав ось такими сльозищами, — хлопчисько хотів, мабуть, показати, але забув, що в нього зв’язані руки.

Запала тиша. Ми йшли по коридору, час від часу наші обличчя обдував вітер — приносив запахи вологи й землі. Нагадував, що попереду є вихід.

— І хто переміг? — запитала я. — Живі?

— Узагалі-то так, — Максиміліан зітхнув. — Узагалі-то… мій прадід зумів зачарувати майже всіх старих: закатати їх у кам’яну сіль, засолити, наче оселедців. Далеко звідси, на півночі. Вони там. Але вони ж безсмертні. Кажуть, — Максиміліан запнувся. — От моя мачуха каже… що вже зовсім скоро вони виберуться з соляної глиби, повернуться і відберуть свій світ назад. А живих, які їх скривдили…

Він раптом зупинився. Я обернула голову. По блідому обличчі Максиміліана струмками котилися сльози.

— Ви не розумієте! Вони можуть будь-якої миті… вирватися. А я ж прямий нащадок Аррдаха, некроманта, який їх переміг. Вони насамперед мене шукатимуть. Вирвиока он уже знайшли.

— Ти ж кажеш, що всі вони в солі, — незворушно зазначив Уйма. — Хто ж його повісив?

— Не всі, — промурмотів Максиміліан. — Деякі, хто був ближче до краю соляної глиби, змогли язиком пролизати собі вихід і звільнитися. Тепер вони… ходять. Чекають, поки звільняться решта.

Холодний вітер знову прогудів тунелем. Я затремтіла.

— Мені необхідно забратися звідси, — жалібно сказав Максиміліан. — Я так чекав… Я чекав: рано чи пізно прийдуть люди з-за Печатки. А отже, у них ключ. Отже, я піду. Піду — значить урятуюся. А мертві-безсмертні, якщо мене піймають, знаєш що зроблять? — його обличчя заблищало від сліз. Кінчик носа почервонів.

— Ну й дурний. Пояснив би по-хорошому, — я відвела погляд.

Уйма фиркнув:

— Ти, магу дороги, вуха не розпускай. У нього руки зв’язані, то він язиком чеше. Дивись, начебто вихід?

Кроків за тридцять попереду тунель закінчувався широкими залізними дверима.

* * *

— Так отож. Уяви собі. Ось ти поліг у бою, прийшов у царство мертвих, тут тобі м’які подушки, їжі й питва від пуза, красуні, курильниці, все як слід. І раптом з’являються паршиві некроманти, виганяють тебе, чесного мертвого воїна, із твого чертога, хочуть самі мед-пиво пити й цілувати красунь. Я б образився.

Шиплячий голос Уйми відбивався від стін і куполів, від зеленуватих кам’яних статуй, від маслянистої поверхні непрозорого підземного озера. Звук відповзав у тунелі й ще довго віддавався там, наче тисячі змій по-всякому повторювали слова людожера, і мені хотілося, щоб Уйма замовк.

Соляна Безодня виявилися зовсім не такою, як я очікувала. Ми потрапили наче у величезний шматок сиру з великими дірками. Це було схоже на давно занедбаний парк атракціонів: печери, коридори, сходинки, мости й переходи, предивні конструкції; спіральні жолоби, як водні гірки в аквапарку, пронизували лункі порожні простори, спускалися донизу на страшенну глибину й там зникали. Зі стін виступали статуї, схожі на шахові фігури в склепі Вирвиока. Уйма поплював на руку, потер найближчу статую, лизнув палець, скривився:

— Сіль.

На дні сухих жолобів стовбурчилися голочками неблискучі кристали.

— Тут, — голос Максиміліана ледве звучав, але, розговорившись, хлопчисько вже не міг зупинитися, — було місце для мертвих-безсмертних, які втекли з поля бою.

-Для боягузів, — незворушно уточнив Уйма. — І що ж?

— Вони переганяли сіль по жолобах. Язиками.

— Теж мені покарання, — мені було страшно, тому я намагалася переконати себе, ніби все, що відбувається, — смішно.

Максиміліан дивно покосував на мене:

— По-твоєму, нічого особливого? А ти уяви…

Я подивилася на найближчий до нас жолоб. Він був хитро вигнутий — то стрімка пряма гірка, то широка спіраль, наче тіло удава. Я уявила: от по жолобу йдуть один за одним легкодухі воїни. Язики в них відвисли до землі, і вони женуть і женуть перед собою хвилю соляного розчину…

— А вони нагору… йшли чи вниз? — запитала я, задихаючись від нервового реготу.

Максиміліан не відгукнувся. Здається, мій сміх його образив.

— Нагору, звичайно, — відповів за нього Уйма. — Потім униз з’їжджали — і знову… І де вони тепер?

Максиміліан зітхнув:

— Їх звільнив мій дід. Він збирався повести їх на війну проти інших мертвих-безсмертних.

— Проти відважних, — уточнив Уйма. — А вони? Ті, яких він звільнив?

— Розбіглися хто куди. Зачаїлись.

— Зрозуміло, вони ж страхопуди.

— Не всі! Тобі що, ні разу не довелося з

1 ... 26 27 28 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королівська обіцянка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Королівська обіцянка"