Читати книгу - "Твори"

Для нього то була непередбачена, безнаставна моральна боротьба, завзята, виснажлива боротьба з чимось невловимим, з чимось, чого, може, й не існувало: боротьба за сердечну ніжність цієї жінки. Які чудні були їхні побачення!

То вона приходила весела, жвава, з охотою побазікати, й сідала, не знімаючи капелюшка та рукавичок, не підіймаючи вуалі, навіть не поцілувавши його. В ті дні вона часто забувала поцілувати його. В голові їй роїлася сила сторонніх думок, куди цікавіших, ніж бажання торкнутися губами коханця, — а його мучив розпачливий запал. Він сідав біля неї, серце й уста його були повні пекучих слів, що не знаходили виходу. Він слухав її, відповідав їй, нібито дуже цікавлячись тим, що вона розказувала, інколи пробував взяти її за руку, і вона давала її несвідомо, дружньо й спокійно.

То вона здавалася чуйнішою, прихильнішою до нього, але, кидаючи на неї турботний погляд, проникливий погляд коханця, безсилого скорити її цілком, він розумів, угадував: та відносна ніжність пояснюється тим, що сьогодні її думка не схвильована і не відвернена ніким і нічим.

Та ще й ті її постійні запізнення доводили Маріолеві, як мало поривалася вона на ці зустрічі. Спішиш до того, кого любиш, хто подобається, хто приваблює до себе; але ніколи не поспішаєш до того, хто мало надить, і завжди знаходиться якась причина, щоб затримати або перервати поїздку чи щоб відсунути прикру годину. Чудне порівняння з самим собою уперто спадало йому на думку. Влітку потяг до холодної води змушував його поспішати з ранковим туалетом, щоб швидше прийняти душ; а в мороз він знаходив стільки всяких дрібниць, які треба було зробити, перш ніж вийти, що приходив до ванного закладу на цілу годину пізніше, ніж звичайно. Отейльські побачення були для неї тим самим, що душ узимку.

Від деякого часу вона стала пропускати побачення, відкладати їх на другий день, в останню, хвилину надсилала депешу — здавалося, вишукувала відмовки і завжди знаходила цілком слушні причини, але вони все ж кидали його в нестерпну душевну тривогу й фізичну знемогу.

Коли б вона хоч чимось виявляла збайдужіння до нього, якусь втому від його пристрасті, що, як вона бачила й почувала, все зростала, то він би міг розсердитися, потім образитися, потім затужити і нарешті заспокоїтися. Але вона, навпаки, здавалася, як ніколи, прихильною до нього, як ніколи, підлещеною його коханням, гордою ним, але відповідала йому лише друяшьою ласкою, що вже починала викликати ревнощі в інших її поклонників.

Хоч би як часто він бував у неї, їй завжди цього здавалося замало, і в тій телеграмі, що сповіщала Андре про якусь перешкоду для побачення в Отейлі, вона завжди настирливо просила його прийти на обід або посидіти годину ввечері. Спочатку він уважав ті запросини за бажання винагородити мого, потім мусив зрозуміти, що їй просто дуже приємно його бачити, приємніше, ніж усіх інших, що вона справді потребувала його, його любовної мови, його закоханого погляду, близькості, прихильності, яка ніби оповивала, потребувала стриманих пестощів його присутності. їй треба було того всього, як ідолові, щоб бути справжнім Богом, потрібна чиясь молитва й віра. В порожній каплиці він завжди лише різьблене дерево. Але, як тільки хоч один віруючий ввійде до храму, стане поклонитися, благати, надати ннщь, стогнати від запалу, сп'янілий од своєї віри, — ідол робиться рівний Брамі, Аллахові або Ісусові, бо кожна любима істота є наче Бог.

Пані де Бюрн більше, ніж усяка інша жінка, почувала себе створеною для ролі фетиша, для місії, яку природа призначила жінкам, — бути предметом обожнювання і домагання, тріумфувати над чоловіками своєю красою, грацією, чарами та кокетуванням.

Вона справді була тією жінкою-богинею, делікатною, презирливою, вибагливою й гордою, що її культ закоханих самців звеличує й обожнює, як фіміам.

Однак свою прихильність до Маріоля і очевидну симпатію до нього вона виявляла майже відверто, не боячись пліток, а може, не без таємного бажання роздратувати й розпалити інших. Тепер уже майже не можна було прийти до неї, щоб не застати його там. Він сидів завжди у великому кріслі, яке Ламарт називав «жерцевим троном», і вона відчувала щиру втіху, проводячи цілі вечори з ним на самоті, розмовляючи й слухаючи його.

їй усе більше подобалося те потаємне життя, що він їй розкривав, і безнастанне спілкування з приємною, освіченою, вихованою людиною, яка належала їй, стала її власністю, як дрібнички, розкидані на її столі. Вона й сама помалу все більше розкривалася перед Маріолем, ділячись із ним своїми думками, своїми таємними мріями в чутливих признаннях, що їх так само приємно робити, як і вислухувати. Вона почувалася з ним вільнішою, щирішою, одвертішою, природнішою, ніж з іншими, й любила його за те більше, ніж інших. Як усякій жінці, їй було любо почувати, що вона справді щось дарує, довіряє комусь усю свою внутрішню сутність, чого раніше ніколи не робила.

Для неї то було багато, але для нього замало. Він чекав, він усе ще сподівався на велику остаточну перемогу над істотою, що віддає в пестощах усю свою душу. Одначе ті пестощі вона, здавалося, вважала за непотрібні, прикрі, навіть тяжкі. Вона корилася їм, навіть не без почуття, але швидко втомлювалася, і та втома, без сумніву, викликала в ній нудьгу.

Навіть найлегші, найнезначніші пестощі ніби стомлювали й нервували її. Коли він, розмовляючи, брав її руку й цілував її пальці, легенько вбираючи їх губами, як цукерки, їй, очевидно, завжди хотілося висмикнути їх, і він відчував у її руці мимовільний опір.

Коли, йдучи від неї, він припадав довгим поцілунком до її шиї, між комірцем сукні та золотими кучериками на потилиці, вдихаючи аромат у складках матерії, що торкалися до шкіри, вона завжди злегка відсувалася й ледве помітно ухилялась від доторку його вуст.

Він відчував це, як удар ножа, і повертався додому з ранами, що безперестанно кривавілй в самотності його кохання. Чому їй не дано було пережити бодай короткий період захоплення, що буває майже у всіх жінок після добровільного й безкорисливого дару свого тіла? Часто він триває недовго, потім настає втома, а далі огида. Але як рідко трапляється, що він зовсім не настає— ні на день, ні на годину! Ця жінка зробила з нього не коханця, а якогось чутливого свідка свого життя.

На що він скаржиться? Ті, що віддаються геть зовсім, може, не