Читати книгу - "Брати Лев'яче Серце"

І він справді був там. Він сидів у темряві на камені, а неподалік під деревом стояли наші коні.

— Привіт, Карле Лев’яче Серце, нарешті ти з’явився! — сказав Юнатан.

12

Ми проспали ніч під ялиною і прокинулися вдосвіта. Нам було холодно. Принаймні я весь тремтів. Між деревами залягав туман, ми ледве розрізняли в ньому Гріма і Ф’ялара. Вони здавалися примарами в тій сірій ваті. Навколо було тихо. Зовсім тихо і якось сумно. Не знаю, чому, прокинувшись того ранку, я відчув такий сум, порожнечу й тривогу. Знаю тільки, що мені хотілося знов опинитись у теплій Матіасовій кухні. Я боявся того, що чекало на нас. Того, про що до пуття й не знав.

Я намагався не показувати Юнатанові свого настрою. Бо хтозна, може, він відішле мене назад. А я хотів бути з ним у всіх небезпеках.

Юнатан глянув на мене й усміхнувся.

— Чого ти такий насуплений? — спитав він. — Нема чого. Могло бути гірше!

Так, це все-таки була втіха.

Та ось зійшло сонце, і сірий туман розтанув. У лісі защебетали пташки, всі тривоги відразу розвіялись, а небезпеки стали не такі страшні. Крім того, я нагрівся, бо сонце уже припікало навіть зранку. Я почував себе краще, майже добре.

Грімові і Ф’яларові також було добре. Адже вони позбулися нарешті темної стайні і знов вільно паслися на зеленій траві. По-моєму, вони були задоволені.

Та ось Юнатан свиснув їм. Зовсім тихо, проте коні почули й підійшли до нас.

Юнатан хотів негайно їхати. Якнайдалі від цього місця і якнайшвидше.

— Бо мур пролягає зразу за цими ліщиновими кущами, — пояснив він. — А я не маю бажання раптом зустрітися з Додіровими бляклими очима.

Наш підземний хід кінчався неподалік у ліщині. Проте отвору не було видно. Юнатан прикрив його гіллям і хмизом. І ще позначив те місце двома кілочками, щоб його можца було знайти.

— Запам’ятай усі прикмети, — сказав він. — Цей великий камінь, ялину, під якою ми ночували, й ліщинові кущі. Може, цей хід нам ще знадобиться. Якщо тільки…

Він замовк і більше нічого не сказав. Ми сіли на коней і тихо поїхали звідти. Над верхів’ями дерев з’явився голуб. Один із Софіїних голубів.

— Це Палома, — сказав Юнатан. Як він упізнав її з такої відстані?

Ми довго чекали звісток від Софії. І ось нарешті з’явилася ця голубка, коли ми вже були за муром. Голубка полетіла просто до Матіасової хати. Скоро вона сяде між голубами коло стайні, але вже тільки Матіас прочитає повідомлення, яке вона принесла.

— Чом та голубка не прилетіла вчора, — зажурено сказав Юнатан. — Аби я довідався, що мені треба знати.

Але ми не могли вертатися. Нам треба було якнайшвидше від’їхати далі від Шипшинової Долини, від муру і від Тенгілових вояків, що шукали Юнатана.

Кружною дорогою через ліс ми мали добратися до річки, а тоді їхати вздовж берега в напрямку водоспаду Карма, пояснив мені Юнатан.

— І ти, Хрущику, побачиш там такий водоспад, який тобі ніколи й не снився! — сказав Юнатан.

— Як же б він мені снився? — сказав я. — Адже я ніколи не бачив великого водоспаду.

Бо я справді багато чого не бачив, поки не потрапив у Нангіялу. Не бачив ще такого лісу, яким ми тепер їхали. То був дійсно казковий ліс, темний і густий, без жодної стежки. Ми просто їхали вперед поміж деревами, що намагалися стьобнути нас по обличчю своїм мокрим віттям. Та однаково мені там подобалося. Все подобалося — і дивитись, як крізь гілля просмикується сонячне проміння, і слухати пташок, і вдихати запах вологих дерев, вологої трави й наших коней. А насамперед подобалося їхати з Юнатаном.

Повітря в лісі було чисте й прохолодне, та поволі й там теплішало. Відчувалося, що вдень буде гаряче.

Невдовзі Шипшинова Долина залишилась далеко позаду, ми заїхали в глибину лісу. І там на невеличкій галявині серед високих темних дерев натрапили на стару сіру хатину. І хто зважився оселитись на такому відлюдді? Але хтось там жив. Із димаря курилося, а перед хатиною паслися дві кози.

— Тут живе Ельфріда, — сказав Юнатан. — Вона дасть нам козячого молока, якщо ми її попросимо.

Вона справді дала нам молока, а ми були голодні, бо довго вже їхали й ще нічого не їли. Ми, сидячи на кам’яному порозі в Ельфріди, напилися козячого молока з хлібом, який мали з собою, попоїли козячого сиру, який нам також дала Ельфріда, а наостанці й по жмені суниць, яких я назбирав у лісі. Сніданок був смачний і поживний.

Ельфріда виявилась огрядною ласкавою бабусею. Жила вона сама з козами й котом.

— Дякувати богу, що мою хату не оточили муром, — сказала Ельфріда.

Вона знала багатьох людей у Шипшиновій Долині й хотіла почути, чи вони ще живі. Юнатан почав розповідати їй про Долину. Але розповідав з важким серцем. Адже здебільшого це були такі новини, що, слухаючи їх, стара добра жінка ще дужче журилася.

— Яке лихо спіткало Шипшинову Долину, — зітхнула Ельфріда. — Хай тому Тенгілові добра не буде! І Катлі! З ним би швидко впоралися, якби не було Катли.

Вона затулила очі фартухом, мабуть, плакала.

Мені було важко дивитися на неї, і я подався в ліс, назбирати ще трохи суниць. А Юнатан залишився і ще довго розмовляв із Ельфрідою. Я збирав суниці, а думки не давали мені спокою. Хто та Катла й де вона живе? І коли я довідаюсь про це?

Помалу ми доїхали до річки. Саме як була найбільша спека. Сонце сяяло в небі, мов розпечена куля, і в воді відбивалися тисячі маленьких сонць. Ми стояли на високому березі й дивились на річку глибоко внизу. Яке то було видовище! Прадавня Річка, пінячись і вируючи, прудко несла води до водоспаду Карма, ми чули його могутній гук.

Ми вирішили зійти вниз і скупатися. Коней ми пустили в ліс, щоб вони самі знайшли собі потічок і напилися води. Отож ми побігли стрімким берегом, на ходу скидаючи одяг. Край берега росла верба, стовбур якої нахилився над річкою, а гілля опускалось до самої води. Ми вилізли на вербу, і Юнатан показав мені, як, тримаючись