Читати книгу - "Fata Morgana"

Андрiй ввiйшов у гуральню. В тьмяному свiтлi сiрого дня, що лилось крiзь дiри вiкон та через стелю, все здавалось чужим, чудним, не подiбним до того, що було вчора. Вчора тут були машини, теплi, живi, мiцнi апарати, що упирались i не давались, коли їх били. Сьогоднi - вони лежали худi, спорожнiлi, скорченi вдвоє, з пробитим боком, рудi й облiзлi. Мiдянi труби простягали безвладно покрученi кiнцi, сплющенi, зм'яклi, наче здоптанi кишки, i червона iржа од вогню виступала на них кривавим потом.

Андрiй дивувався. Невже це вiн одною рукою мав силу завдати залiзу такi глибокi рани? Вiн переводив очi од своїх рук на машини i тiльки здвигав плечима. Невже це вiн? Не чув уже злостi, як досi, вона десь щезла за одну нiч. Йому навiть жаль стало тих апаратiв, вiн так довго ходив коло них, наче нянька бiля дитини.

Андрiй стиха зiтхнув i почув зараз, що коло нього щось ворушиться.

Панас Кандзюба стояв серед грузу, важкий i сiрий, як купа перетлiлої цегли.

- Геть все сплюндрували,обiзвався Андрiй.

- Хiба то ми?

Андрiй здивувався.

- Як то не ми? А хто ж?

- Нечиста сила.

В очах Кандзюби була така впевненiсть i такий жах, що Андрiя мороз обняв.

- Нiхто, тiльки нечиста сила. До гуральнi пiд'їздили пiдводи i вiд'їздили повнi залiза, цегли, обсмалених балок.

- Розберiм все, зрiвняймо з землею,говорили один одному люди, але вже оглядались, якiсь непевнi, i в занесених пугах над кiньми, i в поспiшнiм гуркотаннi колiс чулась тривога.

Пiд вечiр по селу розiйшлося, що йдуть козаки. Хто пустив поголоску, звiдки вона узялась, нiхто добре не знав. Оповiдали тiльки, що будуть трусити, а в кого знайдуть - той не мине розстрiлу.

Видимо, це справа панича Льольо. Пустили живим, а тепер людям бiда. Треба було зразу забити, а тодi вже палити. Та пiзно. Ради нема.

- Що дiять? Як рятуватись?

Лихо так зненацька пiдкралось i так несподiвано впало, що нiхто навiть не важився думать, чим запобiгти. Звiстку приймали, як сподiване щось, як щось неминуче, як по хоробi смерть.

Деякi, правда, мали надiю обрятуватись. Вони нишком скидали в став забрате залiзо, або ховали в землю, що в кого лишилось. Та хiба се поможе? Хiба, як що до чого, не викажуть люди?

Проте нiч минула спокiйно, а ясний холодний день i зовсiм заспокоїв село.

Хтось вигадав, видко. За що б мали карати, коли навкруги було те саме. Скрiзь попалили i розбили панiв, бо таке право настало.

Минало з полудня, а в селi тихо, нема нiчого. Прокiп хазяйнував на панськiм полi, орав на зяб, кiнчав пiзню сiвбу. Робота iшла своєю чергою - пан не вертався одбирать землю, панич Льольо теж, видко, не мав охоти дивитись на пожарище. Скрiзь було спокiйно i поголоски гасли. Нiхто їм бiльше не вiрив.

Минула i друга нiч. Тi, що повкидали у став добро, тепер жалкували.

Однак новина впала, як грiм з ясного неба. Тепер вже напевно. Олекса Безик їздив в мiстечко, але з дороги вернувся. В село Тернiвку прибуло вiйсько. Зiгнали людей, кого пострiляли, кого порубали, iнших забрали в город.

Трусять, в'яжуть i б'ють.

- Ждiть i до нас. Тепер неминуче.

Тепер неминуче. Се було ясне.

Панас Кандзюба довго, уперто чухав за вухом.

- То се i нас пострiляють?

Його наляканi очi, повнi нерозумiння, надаремне шукали пiдмоги.

Олекса Безик наче нiчого не знав. Вiн здвигнув плечима.

- Я не палив, менi нiчого не буде.

- Хiба ти з нами не був?

- Я? Борони боже. Я сидiв вдома.

- Отак. Я ж тебе бачив на власнi очi.

- Кого? Мене? Хай тому повилазять, хто мене бачив. Сам пiдпалив, а каже на других.

- Я пiдпалив? А ти докажеш?

- А докажу.

Винуватих не було. Однi скидали вину на других, а тi на iнших. Виходило так, що всi були вдома, а коли хто й забiг на гуральню, то тiльки на те, щоб подивитись. Кому ж не вдавалось затятись, той всiх винуватив. Усi розбивали, грабували й палили. Село винувато, село буде i одвiчати. Але село не хотiло. Докори i сварки пiдiймали стару ворожнечу, наповерх сплили забутi кривди й грiхи. Спокiйнiшi всiх гамували. Цитьте. Нiчого не буде. Тепер наша сила i наше право.

В полуднє од переїжджих почули про Осьмаки. Там козаки пiдпалили село, бо люди не схотiли виказать винуватих. Село горить.

Тодi пiшли нарiкання. За що всiм гинуть? Хiба не Хома пiдмовляв? Не вiн скликав народ? Хома i Андрiй. Не мине лихо, видко, й за панську землю. Поки не було Гущi, в селi був спокiй. Що тут казати. Гуща i Прокiп збунтували народ, вони у всьому виннi. Казали - народне право, наша земля, а тепер - козаки.

Панас Кандзюба хвилювався найбiльше.

- А що? На моє вийшло. Озуть пана у постоли… от i озули.

Пiд вечiр на селi появився Пiдпара. З того часу, як прийшов манiфест, його нiхто не бачив, вiн наче щез. Тепер iшов спокiйний, високий, похмурий, немов трохи пристарiв. Його не займали. Навпаки, услiд йому заздро дивились.

- Такому нiчого не буде. Вiн сидiв тихо.

Його уважали хитрим, розумним i обережним.

Що ж тепер робити?

Тривога обiймала село. Переказам не було кiнця. Оповiдали, що в Осьмаках од куль козацьких полягли не тiльки дорослi, а й дiти. Що недобитих складали на вiз, як снопи, i так везли в тюрму. Крiзь щаблi воза цiлу дорогу капала кров. Що жiнки голосили так сильно, аж чутно було на далекiм шляху. Що од пiдпалу погорiла худоба i хлiб. Жах малював усе страшнiшi й страшнiшi картини. Од неспокою люди не могли всидiти в хатi. Що треба робити? Як рятуватись? Хто знає? Бiда неминуча. Уявлялись вогнi, руїни i кров. Дiти сторожили шлях за селом, найменший галас будив тривогу.

Звiсно, такий Хома або Андрiй не мали чого боятись. Що ти з них вiзьмеш? Нi кола, нi двора. Харпаки, злиднi призвели до бiди та й поховались. Сьогоднi спалили гуральню, а завтра пiдпалять у когось хлiб. Недурно каже Пiдпара: не жди добра од палiя.

Олекса Безик радив вернути пановi землю. Все ж буде менша вина.

- Ну, а гуральня?

Правда, її не збудуєш наново. Чорнi руїни гнiтили, як нечисте сумлiння.

Однi питали, чи не краще б вийти назустрiч вiйську з хлiбом та сiллю, упасти в ноги, скоритись. Другi радили битись, не пустить козакiв.

Але все се було не те.

Один тiльки Пiдпара спокiйно ходив