Читати книгу - "Три товариші"

Парчеві крісла і килим справляли помпезне враження, але освітлення не пасувало аж ніяк. Тому я постукав у двері до Гассе, щоб позичити в них настільну лампу. Пані Гассе, стомлена, сиділа біля вікна, чоловік ще не приходив з роботи. Він-бо щодня добровільно працював на годину або дві довше — боявся, щоб не звільнили. Жінка чимось нагадувала хвору пташину. В її зів'ялих, старіючих рисах все ще можна було розпізнати вузеньке личко дитини, розчарованої сумної дитини.

Я сказав, за чим прийшов. Вона пожвавішала, подала мені лампу.

— Так, так, — зітхаючи сказала вона, — коли тільки здумати, як ото я раніше…

Історія була мені відома. Йшлося про перспективи, що мали відкритися перед нею, коли б вона не побралася з Гассе. Знав я цю історію і в редакції самого Гассе. Тут вже йшлося про перспективи, які були б у нього, коли б він лишився холостяком. Це була, мабуть, чи найпоширеніша в світі історія. Та й чи не найбезнадійніша.

Послухавши трохи, відповівши кількома банальними фразами, я пішов до Ерни Беніг, щоб взяти у неї грамофон.

Пані Гассе згадувала про Ерну лише з презирством. Вона зневажала її, бо заздрила їй. А мені Ерна дуже подобалася. Вона знала життя, знала, що треба міцно за нього триматися, якщо хочеш урвати собі шматок того, що звуть щастям. Вона знала і те, що за цей шматок треба часом сплатити подвійну, а то й потрійну ціну. Бо щастя було найнепевнішою і найдорожчою річчю на землі.

Ерна, ставши на коліна перед чемоданом, підшукувала мені пластинки.

— Хочете фокстроти? — спитала вона.

— Ні, не вмію танцювати.

Вона здивовано підвела на мене очі.

— Не вмієте танцювати? Що ж ви робите, як ідете кудись?

— Танцюю з чаркою. Це зовсім непогано. Вона похитала головою.

— Чоловікові, який не вміє танцювати, я б дала відкоша.

— У вас дуже суворі принципи, — відповів я. — Але ж є й інші пластинки. Ви оце нещодавно ставили одну дуже хорошу, — жіночий голос під гавайську гітару…

— А ця й справді чудесна. «Як тільки могла я жити без тебе» — вона?

— Вона! Чого тільки не придумають ці автори модних пісеньок! Думаю, це єдині романтики, які ще є на цім світі.

Ерна засміялась.

— Та й справді! Грамофон — це ніби щось подібне до альбома на вірші; раніш писали туди вірші, а тепер дарують пластинки. Коли мені хочеться про щось згадати, то тільки поставлю пластинку з тих часів — і все переді мною знову оживає.

Я глянув на купи пластинок, що лежали на долівці.

— Якщо по цьому міряти, то у вас, Ерно, мабуть, чимало згадок…

Підвівшись, вона провела рукою по своєму рудуватому волоссю.

— Так, — сказала вона, відсунувши ногою купу пластинок, — але нехай би краще була одна, та справжня…

Виклавши все, що купив на вечерю, я накрив на стіл, застосовуючи все своє уміння. Сподіватися допомоги з кухні не було як, бо стосунки з Фрідою були для цього надто кепські. Вона мені хіба щось би перекинула, та й годі. Але я й так обійшовся, і скоро мою стару комірчину було не впізнати — так вона заблищала по-новому! Крісла, лампа, накритий стіл — я відчував, як неспокій чекання опановує мене.

Хоч було ще більше години часу в запасі, я вийшов назустріч. Надворі вітер довгими поривами шугав з-за рогів будинків. Ліхтарі вже світилися. Сутінки сіріли між будинками, як море. Кафе «Інтернаціональ» пливло по ньому, наче розснащене військове судно. Я заскочив туди.

— Гей, Роберте! — гукнула Роза.

— А ти що тут робиш? Не йдеш хіба «на діло»?

— Ще трохи рано. Беззвучно підскочив Алоїс.

— Звичайну порцію? — запитав він.

— Ні, потрійну, — відповів я.

— Берешся здорово! — висловила свою думку Роза.

— Хочу бути в ударі, — сказав я і спорожнив чарку з ромом.

— Заграєш що-небудь? — спитала Роза. Я похитав головою.

— Сьогодні щось не маю охоти. Якийсь непевний настрій. А що поробляє мала?

Вона посміхнулась, показавши всі свої золоті зуби.

— Нівроку. Завтра йду до неї. За цей тиждень добре заробила — старі кнури відчули вже весну. Отож занесу їй нове пальтечко з червоної вовни.

— Червона вовна — це ж останній крик моди!

— Ти джентльмен, Роббі!

— Ой, коли б не помилилась! Іди-но, випий зі мною чарочку! Анісової, га?

Вона кивнула. Ми цокнулись.

— Скажи-но, Розо, що таке, власне, любов? — запитав я. — Адже ти дещо на цьому розумієшся.

Роза несамовито розреготалася.

— Покинь про це, — сказала вона трохи згодом. — Любов! Ах, мій Артур… Коли тільки подумаю про цього негідника, то мені й тепер ще робиться млосно. Скажу тобі ось що, Роббі, і скажу серйозно: життя людське надто довге для любові. Просто-таки надто довге. Це мені мій Артур пояснив, коли саме накивав п'ятами… І це вірно. Любов — чудова річ. Але одному з партнерів вона завше видається надто довгою. А тоді другий осамотніє, сяде та й витріщить очі. Витріщить очі, як божевільний.

— Ясно, — сказав я. — Але ж без любові люди, власне кажучи, тільки мерці у відпустці, та й нічого більш,

— А ти зроби так, як я, — відповіла Роза. — Заведи собі дитинча. Ось і буде кого любити та й спокій матимеш.

— Добре вигадала, — сказав я, — мені тільки цього й бракувало.

Роза мрійно поколихала головою.

— Яких стусанів тільки не діставала я від мого Артура, а попри все це, коли б він ото зараз зайшов у своєму котелку, збитому на потилицю, — ех, хлопче! Мене аж трусить, як тільки здумаю про це.

— То вип'ємо ж чарку за здоров'я Артура! Роза розсміялась:

— Хай живе чортів кнур! Будьмо! Випили.

— До побачення, Розо! Бажаю успіху сьогодні ввечері!

— Дякую! До побачення, Роббі!

Грюкнули парадні двері.

— Галло! — гукнула Патріція Гольман. — У такій глибокій задумі?!

— Ні, зовсім ні! Але як же вам ідеться? Як ваше здоров'я? Що там у вас було?

— Ах, нічого особливого! Застудилась і трохи температурила.

Виглядом вона аж ніяк не скидалася на хвору або висотану хворобою. Навпаки — очі її ніколи ще не видавалися мені такими великими й променистими, обличчя трохи розчервонілося, рухи були гнучкі, наче в стрункого гарненького звірятка.

— У вас чудовий вигляд, — сказав я, — зовсім здоровий! Можемо сьогодні багато дечого вдіяти!

— Це було б гарно, — відповіла вона, — але сьогодні нічого не вийде. Я сьогодні не