Читати книгу - "Bitches get everything"

Життя собі скакало, ми сяк-так поділяли побутові обов'язки (я готую їсти – вона миє посуд), як мені здавалося, експлуатації пролізти було нікуди, з мого боку то була чиста дружба, Стоґнєвіч, зі свого боку намагалася щиро дружити по черзі з усіма мучачіками. З Дафлішем (дружба тривала найдовше, аж поки він не підставив її переді мною, а я швиденько не розкрила карти всіх партнерів), з Психіатром (наче й досі непогано, бо вони рідко бачаться), з Долоріо (пиздець підкрався непомітно, зате надійно вкорінився) і з Льотчиком (как хараши, как свєжи би лі рози…). З Соньою вона проводила довгі дні, а потім жалілася на те, що Соня її задовбала, але якщо я так сильно люблю Соню, то й вона спробує так, тільки б я її не прогнала… Маячня, дорослі люди так не мусять, не можуть… Але хто і де тепер визначає рамки дорослості? Kangaroo Generation [36]. Цибатих, невпевнених у собі, самотніх кенгурят.

– Давайте зсунемо ліжка докупи, – зітхаю я, – так тепліше буде.

Ситуацію більш-менш врятовано. Комусь таки стало тепліше спати. А я раз у раз прокидалася, відліплюючи спину від могильно холодної стіни і намовляючи розклеєний організм утриматися від запалення легень.

…Пізній ранок. Довге готування їжі. Екшн у відсутності ек-шену. Напруження майже не спада. Треба щось міняти, але як?

Темний ранок з важким снігом зробився другою половиною дня. Треба щось…

Ми йдемо до лісу. Начебто звечоріє ще не скоро. Але тут ніколи напевне не знаєш.

– Коли помре твоя краса, залишиться її тінь… Тінь же продовжує рости після смерті? Я житиму з твоєю тінню. Життя після смерті…

Це наспівує собі якусь дивну мантру Льотчик. Майже пошепки, але якимось незнайомим тембром, ніби гуде з-під землі. Ми всі троє насторожено покосилися на нього. І вже наступної миті не були впевнені, що то нам не приверзлося.

Дуже весело отак-от, без жодної мети, просуватися сніговими заметами до лісу. Дуже дивно струшувати сніг з гілок ялиць собі на голову і спостерігати цей сповільнений білий душ. Дуже дивно потім котитися зі снігової гори шкереберть, задихатися від несподіваної ейфорії, борсатися всім купою в снігу, а потім підняти очі на бозна-звідки явлену табличку (нє, ну як же вона все-таки там з'явилася? П'ять хвилин тому не було!) і прочитати на ній:

Урочище МАГУРА

(Відтак уже в потязі мені ніяк не вдавалося записати цю назву на папері – рука дрижала й зіскакувала, аж довелося слово забрати в клітку, щоби не рвалося до лісу за вікном.)

Слово, що промовисто натякає: «Ну всьо, дітки, вам тут піз-дєц». І дітки покірно чалапають до хатки, бо темніє якось геть раптово, і дітки розуміють, що цей їх недавній спалах радості і цуценяче борсання в снігу – просто коротка ремінісценція щастя перед продовженням похмурої агонії.

Характерно, що не можеш пригадати жодного слова з жодного діалогу того часу – тільки список предметів, загорнутих у замішану з димом темряву.

Спання в теплому одязі, в бордерських штанях, куртці і шапці – не найсексуальніша штука на світі. Біда в тому, що секс-по-тягу на це начхати – він і ватні штани проб'є. Щастя в тому, що коли всередині тебе горить вогонь лібідо, жодна чортівня до тебе не підступиться. Ну, і сусіди по нарах не заснуть – так дико розпікається довкола тебе повітря. Все стає гарячим і вологим.

Люди, котрі збираються потрахатися в наметі чи в тісній кімнаті в присутності інших людей – особливі види homo sapiens. Вони або таємні ексгібіціоністи, або свято вірять, що залишаться непоміченими, бо всі інші тут міцно сплять. Але ж ті інші – вони теж не дубові. Хоч і вдають з останніх сил ввічливості третю фазу сну.

В якийсь момент вони задовбуються грати ролі сліпо-глухих свідків і просто виходять покурити. Хтозна, може, вони теж брали участь у процесі – ну, як сайд-проджект… Так це принаймні корисно.

Але трапляються такі, що близькість цього алхімічного вогню сприймають як щось просто нестерпне. І, не розуміючи його походження («Як – ви тоді хотіли потрахатися?! Чого ти не сказала, що Льотчик для тебе… такий? Я б тоді так сильно не парилася, так би все було ясно…» © Стоґнєвіч, кілька місяців по тому) невимовно страждають.

Самі ж учасники акції трактують все з найвищих драбинок:

– Ого, яка від нас енергія їбошить… Ніхто тут не витримує. Але, знаєш, нам нема чого боятися – все, що зараз дихає в цій ночі і в цьому лісі, воно з нами заодно.

– Ага. Любі друзі, дорога родина, – погоджуюсь я з Льотчиком. – В Карпатах кожного демона знаєш в лице…

Втім, здатністю до позитивної фізіогноміки похвалитися міг не кожен.

– Дивний він якийсь, цей вуйко Василь, – прочинивши двері до кімнати, каже з темного коридору Даньо, – покряхтів трохи там у себе в ліжку, а потім різко підірвався, взувся в лижі і побіг до лісу…

З-за гори виплив велетенський місяць. Все стало чорно-білим…

Внизу рипнули двері.

Даньо навшпиньках спустився сходами на півповерху нижче. За хвилю був уже знову тут.

– Він повернувся, – прошепотів Даньо. – Або щось повернулось. Впало на ліжко, крутиться там, зітхає і стогне.

– Та ну ладно! – коли страх підходить близько, очі ріже, як від газу.

– Іди сама послухай.

Зі стріхи до кімнати злізла Стоґнєвіч.

– Я не знаю, що там, – серйозно сказала вона, – але при такому місяці видно, як з лісу до хати ведуть сліди. І сліди ці явно не від лиж.

– Слухайте, давайте спати! – позіхнула я і тут же блаженно провалилася в глибокий сон.

На ранок ми знайшли під хатою вовчі сліди й краплі крові. Які вони, вовчі сліди, я знаю ще зі школи. Картинка була така в підручнику – вовчий слід біля собачого. Тим більше собаки в лісника не було…

Ми тихо зібралися і, не прощаючись із лісником, пішки вирушили вузькоколійкою до найближчого лісництва.

– Свині ми невиховані, – сказав хтось, – попрощатися таки треба було.

– Та вже… нехай… висипається.

Такий от