Читати книгу - "Bitches get everything"

Всю цю історію, як і багато інших, хороших і поганих, можна підсумувати універсальною мораллю: зато прикольно потрахались.

00:00:00:15

У мого Психіатра орлиний ніс і чудові вірші. Наскільки я можу кайфувати від великих носів і розуміти російськомовну поезію. Ніс – одна з найсексуальніших частин, якщо він особливий. Римована поезія ХХ-го століття, якщо вона особлива, мене не дратує, а це вже багато значить.

– Так що, моя люба, де зустрічаємося? Мені приїхати в Карпати? – (так ніби є поїзд Москва-Карпати).

– Н-ні…

Я саме тримаюся за обривок ланця, хитаючись на відкритій платформі для перевезення лісу-крутляку. Навколо страшна темінь, друзі тримають в руках по пляшці якоїсь медовухи, а в мене в одній руці ланц, у другій Стоґнєвіч, котра на кожному мості поривається шугонути в снігову безодню, а в зубах у мене телефон, по якому я домовляюся про побачення.

– Що? Погано чую! – кричить на тому кінці ефіру Психіатр.

– А то, бля… Слухай, давай ми то… у Крим? – я відпускаю ланц і звільненою рукою витираю соплі. До Стоґнєвіч, крізь зуби:

– Якщо ти зараз скочиш, нам піздєц обом.

Вона перестає рватися корпусом до краю платформи, і я розумію, що так мені простіше вберегти своє тіло від розтягів і вивихів – просто кинути триматися за щось безпечне, а заїбошити нас двох Стоґнєвіч не наважиться.

– Який піздєц, люба моя?

Не, ну все в його українській чудово – молодець хлопчик, добре вивчив, хоча він же наполовину болгарин, а не представник вєлікаго народу, шо ж тут дивного – окрім впертої звички називати мене Любою.

– Та тут до мене підступає, не зважай. Бронхіт, шмарки і все таке. То що, до Сімферопольського аеропорту?

– Давай. До нього.

Напевно, є щось дуже особливе в чоловікові, якщо я так запросто можу прямо з вокзалу, заскочивши на хвилю додому змінити одяг на light edition, хєрачити щодуху в аеропорт Бориспіль, термінал «А». На ходу пошепки наказуючи Стоґнєвіч поводитися Добре з Долоріо, бо ж він хароший, красівий, щоби ні сном ні духом, що вона його автоматично ненавидить.

– Я не ненавиджу, – вперто каже вона. – Якщо ти любиш, я теж постараюся.

– От заказух мені не треба. Вже ліпше ненавидіти від себе, ніж любити на замовлення.

Вони вдвох махають мені «па-па» в аеропорту. Потім я ще довго отримую від Стоґнєвіч sms-ки типу: «Люблю как могу. Развлекаю. Все для тєбя».

Долоріо невинний і прекрасний. Просто собі янгол Нуріель.

Психіатр же канонічно-демонічний – зустрічає мене з літака в дизайнерському костюмі і з пляшкою якоїсь хуйової мадери в руці. П'є її просто з горла і щосили здалеку показує, як же він мені радий. Він взагалі любить всіляких уродів… Я в його списку ще не найстрашніше чмо. Готує собі компанію для пекла, чи що?

– Привіт, колего!

Ми цілуємося, йдемо в аеропортовий совковий ресторан, їмо жирну зупу «по-домашньому», що її і в постсовку так люблять подавати в закладах громадського харчування, їмо надтонку пересмажену відбивну (того ж походження) і щосили дякуємо тіточці за те, що дозволила нам з усіма цими пересоленими смако-ликами вживати принесене з собою гидке кріплене вино. Що ж удієш – для Психіатра це традиційний смак Криму…

А для мене це смак несвіжої бахчисарайської долми і потоків блювотиння, що приходять за нею як судний день. І тут вже не до моря за вікном (номер у парк-готелі з видом на море 50 баксів, з видом на гори – 40, гори тут дешевші), не до скелі, що стирчить із води і навіть не до найкращої кримської пори – зими, коли майже немає бариг і «атдихающіх».

Бідний, бідний Психіатр. Так самовіддано мене лікує, згадуючи всі загальні навички з медінститутського минулого…

– Знаєш, – виходжу з ванної після чергового забльову я, – щось мені більше подобається, коли ти колеш мені в дулу Б-6 і Б-12 [37] перед презентаціями.

– Попий водички. – Сумно подає мені чергових півтора літра красивий і дорослий Психіатр.

На ранок юний адміністратор Мухамед приносить нам в номер рідку розчинну каву, потім ми повільно гуляємо сонним приморським містечком і я даю собі слово більше ніколи не повертатися в ці краї. Ліпше вже десь на Шрі-Ланку чи у В'єтнам – ось де кава, їдло, люди…

Через півроку я це слово порушую, в перший же день знову труюся – цього разу алкоголем, марно намагаюся переконати «наукову співробітницю» Карадазького заповідника пустити нас із Долоріо до заповідника самих, без попсової екскурсії, щоби ми спокійно вибрали місце для зйомок майбутнього фільму, науковиця, лузаючи насіння, аґресивно каже: «А гдє ваша афіциальная бамага?!», лушпайка прилипла їй до нижньої губи, хімія кольору «баклажан» обурено ворушиться у неї на маківці, мене ледь повторно не знуджує, ми виходимо надвір, і, сівши під сосною Станкевича, я даю собі слово № 2 НІКОЛИ сюди не повертатися. Цього разу я його дотримаю.

00:00:00:16

Отож якоїсь миті стало ясно, що число актуальних чоловіків у моєму житті ніжно переїхало на помітку «6». А то й «7». Стрілка невпевнено коливається, а часу на власне життя не лишається взагалі. Тим більше на творчість… Ну шо за нахуй? Якийсь щоденник апоґейші, писаний іржавим ножем по живому тілу. Всі ці проживання і перепроживання стосунків, їх найдрібніших па-тернів чи – якщо вже перестати брехати – просто їх битовушних подробиць. Грьобаний наркотик, вся ця чужа краса, всі ці запахи і звуки. Всі ці мікроплощинки для самолюбування. Як зробити ці асфальтові (дзеркальні?) поля бодай картопляними грядками, якщо вже не засадити їх бульбами женьшеню для вирощування орхідей?! Як же повернутися до творчості? Як повернутися до творчості? ЯК ПОВЕРНУТИСЯ ДО ТВОРЧОСТІ?

Як назбирати її плодів і начавити з неї пюре, і пюре закатати в банки, в банках взяти кредити, всіх наїбати і купити всім нещасним сто тисяч цистерн із серотоніном, а потім непомітно й безболісно здохнути?

Щоби ті семеро вже мене, одну, не ждали. А щоби прийшли в один прекрасний день на могилку геніальної – ні, краще епохальної – Тріші Торнберґ і думали про те, ким же вона насправді була. Щоби вони вперше