Читати книгу - "РАЙ.центр"

— Україна, — засміявся хлопчик. — А ми у Києві, столиці України…

— У Києві столиця? Оце дурня! — не повірив Свиря. — А де край? Край України де?

— Кордони? — уточнив малий. — На заході — Карпати, на півночі — до Новгород-Сіверська, на півдні — Крим.

— І Крим наш? І Карпати? — не повірив Свиря. Микишку смикає. — Ти чув, куме Микишко?! Оце свято! І Карпати наші, і Крим…

Микишка зачаровано дивився на хлопчика, підсів до нього з другого боку.

— А гетьманує хто?

— Владарює й усім розпоряджається? — уточнив хлопчик.

— Еге ж, гетьманує хто?

Хлопчик замислився, лукаво — на Микишку.

— Як казати — як вчителька у школі чи як мама з татом?

— Як мама, — постановив Микишка.

— Гетьмана тепер нема. Злодії правлять. За одне крісло сто злодіїв чубляться та так гризуться, всю країну трясе. А мама каже — їм однаково. Їм — аби країну дограбувати.

— А ти, хлоп'яче, не боязкий… — Свиря з повагою. — Чи не обмовляєш правителів, часом? Бо на дибі такі говіркі враз кривавою юшкою вмиваються…

— Не обмовляю. Вони самі один одного щодня злодіями й злочинцями називають. А як зустрінуться — цілуються, — розсміявся.

На кумів глянув — почорніли — замовк. І куми мовчать.

Німо. І птахи співати перестали. Микишка першим отямився.

— А ляхи з московитами набіги не чинять?

— Поляки нас сіпають, щоби ми в НАТО вступали, а Москва сіпає, щоб не вступали.

— А турки? — спитав Свиря.

— Турки — нормальні. Ми на їхні моря відпочивати їздимо.

— А що, Чорне море обміліло?

— Брудне, і риба повиздихала. Екологічна катастрофа. Так мама каже, — відповів хлопчик. Та все кумів розглядає. — А ви справжні чи ввижаєтеся?

— Справжні, — з тугою.

І знову німо. Не розчули, як біля лави за їхніми спинами виникла струнка жінка років сорока. Обійшла лавку і стала перед трійцею.

— Мамо! — підхопився хлопчик. — А це сердюки Дорошенкові. Справжні.

Жінка з підозрою глянула на розхристаних кумів. Микишка встав з лави, вклонився.

— Помагай Біг, добра мати.

— Сердюки? — усміхнулася скептично. — Що ж ви, хлопці, гетьмана свого з собою не прихопили? Він нам зараз — ой як треба!

І пішла. Хлопчик за нею підстрибцем.

Свиря вслід побіг.

— Стійте, Христом-Богом… — наздогнав. В очі жінці заглядає.

— Часом, не знаєте… Як у році тисяча шістсот шістдесят

восьмому Божою милістю гетьман війська Запорізького

Петро Дорофійович Дорошенко з Лівобережжя до Чигирина подався, на лівому березі зрада не розгорнулася? Не роз'єднала Україну?

Жінка сумно всміхнулася:

— Дем'яну Многогрішному гетьманські клейноди дали, поки Дорошенко дружину-зрадницю втихомирював…

— Демкові?! — вразився Свиря.

— Усе, за що славний Дорошенко боровся, прахом пішло…

— І звідки у вас, бабо, таке паскудство на язиці?! Ви, бабо, часом… — раптом насупився Свиря. Мабуть, не прив'язували її до кінського хвоста та не крутили суглоби на дибі, бо таке безглуздя верзе, аж руки чешуться.

— А ви, хлопці, скиньте ваше театралізоване лахміття та приходьте до мене на лекції з історії України, — жорстко відповіла жінка. — Любов до Батьківщини — це не вбрання. Це — знання. — Зміряла Свирю роздратованим поглядом, заспішила геть.

— Пріську обмовили! — гукнув їй услід Микишка.

— Що? — знову зупинилася. Із подивом на Микишку глянула.

— Пріську, дружину гетьманову, вороги обмовили, — повторив Микишка. — Виманювали Дорошенка з Лівобережжя. — Замовк, зітхнув. — Чесну правду кажу.

— Чесну правду, — Свиря тоскним відлунням.

Макар рахував. Один плюс один — вони з Гоциком. Виші, пиво, футбол, Че Ґевара, дурні розмови і фантастичні мрії. Зачепитися у Києві чи, приміром, виграти грант на навчання у Джорджтауні. Англійську знають. З компами розмовляють. Зарозумілих не поважають: не треба випендрюватися, скромніше треба бути, навколо — не люмпени. Багатих не розуміють: Макарові з Гоциком їхні би гроші… Зверхнє спостереження за усіма, хто рухається іншими шляхами: значить, можна і так?.. Без самокопания. Самодостатні. Один плюс один — вони з Гоциком. Космос.

Космос плюс дівчина — вони з Гоциком і Люба. Виші, пиво, футбол, Че Ґевара, дурні розмови і фантастичні мрії. Пішла корекція… Азарт, гордість. Вони не чіплятимуться за дрібниці! Особистості! Амбітна провінційна голота: хваткі мізки, здатність вижити на п'ять гривень на день, стовідсоткова адекватність — не лякайся, столице, ти ще не знаєш, але ти вже наша. Зарозумілі? На місце їх! Багаті? Е, стійте! Невже тут хтось настільки дурний, що міряє всіх багатих стандартами двох десятків нудьгуючих закомплексованих ледарів, які тирлуються у телевізійних «Світських хроніках» і їм подібних бридотах? То — піна. А нам потрібні справжні багаті. Розумні багаті. Вони є. Не у телевізорі. У житті. Вони налагоджують виробництва, підтримують мистецтва, будують лікарні, школи, вони роблять більше, ніж усі державні органи разом узяті. Тому кидаємо зверхнє спостереження — треба бути в центрі подій. Ні-ні! Не варто свої Геніальні мізки вмикати винятково для внутрішнього користування і чекати гіпотетичного часу «X», аби продемонструвати їх світові. Життя і є час «X». А коли станемо багатими і шанованими — на нас чекає вибита бруківка Андріївського узвозу. Так що — помашімо ручкою Джорджтауну. За кордоном, мабуть, простіше заробити на підтвердження власної гідності, але тут — цікавіше. Космос плюс дівчина — вони з Гоциком і Люба…Бог є.

Варіант третій. Математична відповідь не підтверджується дійсністю: вони з Гоциком без Люби. Три мінус одна — як і колись? Космос? Зникла. Закохалася і щезла. Вони з Гоциком. Без Люби. Виші, пиво, футбол, Че… Че? Точно. Є. Висить на стіні. Люба повісила. Дурні розмови обриваються важкими паузами. Логічно. У паузі мав би звучати Любин азартний голос: «Ну ви даєте, голото!» Мрії?…А вони мріяли? Три мінус дівчина. Космос? Звалище надій. Математична відповідь не підтверджується дійсністю. Бога… нема.

Макар зачинив двері за переляканою Гізелою, взявся збирати сумку. Гоцик курив на килимку посеред кімнати. Заважав? Заважав, заважав! Та Макар вирішив не чіпляти сусіда. Хмикнув подумки: «Гоцик став для мене сусідом… Час роз'їжджатися. Повернуся з дому восени і переїду до гуртожитку, а за літо… забуду все це, як дурний сон».

— Як сесія? — для годиться.

— Минула, — Гоцик філософськи.

— Ну… Я теж здав.

Гоцик ухопив Макара за ногу, загасив недопалок об підошву його капця. Глянув нахабно — подобається? Макар зітхнув, висмикнув ногу, мовчки продовжив кидати до сумки речі.

Гоцик хмикнув, встав з килима.

— До Могилянки схожу…

— Люба має на іспит прийти, — сказав Гоцик. — Ну не дурна ж вона…

Макар напружився — сволота, сволота… Задрав своїми вибриками! Він не розумів, чому раптом його так дратує Гоцик. Від прикрощів жбурнув на підлогу складену футболку… Очі відвів.

— Удочерив?.. — у простір.

— Пішов ти… — без гніву плюнув