Читати книгу - "Сивий Капітан"

Він говорив так переконливо, що не можна було не повірити його словам. Олесь слухав Капітана і відчував, наче щось зігрівається в його душі, наче починає розходитися той безнадійний морок, який огортав її весь цей час. А Сивий Капітан говорив уже далі — так само дружньо і співчутливо:

— Отож, будемо вважати, що з цим ми покінчили. Але постають ще й інші питання, які нам з тобою треба вирішити. Насамперед, що ти думаєш робити далі?

Це запитання було для Олеся чи не найважчим. Та хіба і в нього самого думки не поверталися весь час до одного і того ж: яка доля чекає його тепер, що мусить він робити?.. Чи можна було знайти на все це відповідь?.. Юнак безпорадно дивився на свого співрозмовника, який, мов розуміючи його стан, продовжував:

— Ти потрапив до мене випадково. Вірніше, я примушений був узяти тебе на «Люцифер», щоб не залишати в руках агента поліції, яка чомусь дуже цікавиться тобою. Я добре знаю, що таке фалангістські жандарми, знаю, що кожен, на кого вони полюють, вартий допомоги. Тому я вирішив допомогти й тобі. Але — що робити з тобою тепер?

Він задумливо дивився на Олеся, немов зважуючи всі можливості.

— Можна, наприклад, залишити тебе в якомусь місті чи селі. Проте місцеві жандарми одразу зацікавляться тобою, запитають, хто ти й звідки. Документів у тебе немає. Вони затримають тебе, почнуть з’ясовувати і кінець кінцем довідаються, що ти той самий юнак, якого поліцейський агент загубив під час залізничної катастрофи. Ну, далі твоїй долі можна буде тільки співчувати… Бо сказати, що я допоміг тобі втекти від поліції, хай навіть і не з твоєї волі, — це значить ще більше утруднити твою долю. Ти ж бачиш, як «прихильно» ставиться до мене поліція… Що ж робити?..

Капітан запитливо поглянув на Олеся, наче вагався. Зате юнак уже зробив свої висновки і палко промовив:

— Дозвольте мені залишитися тут, у вас!

— Залишитися на "Люцифері"? — немовби здивувався Сивий Капітан. — Але ж ти мав уже змогу переконатися, що поліція завзято полює і на мене, й на мій "Люцифер"…

— Їй легше схопити мене самого, — резонно зауважив Олесь.

— Це, звичайно, так, — погодився Капітан. — З цього погляду тобі безпечніше бути на "Люцифері", ніж будь-де… принаймні доти, доки ти на згадаєш, у чому тебе звинувачує поліція і як ти можеш захищатися…

Він замовк, міркуючи. Олесь не зводив з нього очей і гарячково думав: цієї хвилини вирішується його доля, Сивий Капітан може погодитися залишити його тут, а може й відмовити… треба, треба негайно довести йому, що відмовити не можна, треба упросити його, треба… І юнак швидко, плутано заговорив:

— Залиште мене тут, у вас! Я знаю, що не можу бути вам корисним поки що, бо нічого не вмію… але обіцяю, клянуся вам робити все, що ви скажете… виконуватиму яку завгодно роботу… тільки не кидайте мене напризволяще… мене схопить поліція… і тоді… — Він не знаходив слів, плутався в них, і тільки його великі очі горіли пристрасним благанням.

— Але ж ти не знаєш нічого ні про мене, ні про мій "Люцифер"…

— Зате я вірю вам усім серцем… і поважаю вас!

— Ти не знаєш тих, з ким я зв’язав свою долю, з ким тобі доведеться тут жити…

— Я знаю Валенто! І коли інші такі, як він, я певен, що полюблю їх, як його!

— Ти не уявляєш собі, який небезпечний і важкий шлях я обрав. Переді мною великі труднощі і небезпеки, Олесю! Мене чекають, можливо, загрозливі несподіванки… навіть великий смертельний риск…

— Я не боюсь з вами нічого! Дозвольте мені залишитися, прошу вас! Ви казали, щоб я ставився до вас, як до рідного батька, правда?

— Так, — коротко відповів Сивий Капітан. Але в цю мить Олесь помітив, як раптом змінився вираз його обличчя. Немовби в ньому з’явилося дивне страждання, сірі очі потемнішали, зволожилися. Це тривало якусь мить, тільки одну невловиму мить, — але було, було!

— От я й прошу вас, як рідного батька: не кидайте мене, залиште на "Люцифері"!

Сивий Капітан підвівся. Обличчя його знову набуло звичного вигляду людини, яка твердо знає те, чого вона хоче. Голос його лунав упевнено й рішуче, коли він мовив:

— Гаразд, Олесю. Ти вже не маленький, з тобою можна говорити, як з дорослою людиною. Я залишу тебе тут. Тільки обіцяй мені, що ти ще подумаєш, коли довідаєшся, хто я і які мої наміри. Тоді ти зможеш змінити своє рішення.

— Ніколи, ніколи я не зміню його!

— Гаразд, побачимо. Тоді тобі треба знати, що…

Відчинилися двері. На порозі з’явився Валенто Клаудо. Він тримав у руці якийсь папірець. Обличчя його було збуджене.

— Пробачте, Капітане, — сказав Валенто, — ось лист, який щойно одержали.

Сивий Капітан узяв папірець. Його сірі очі швидко пробігли по рядках. Ніщо не змінилося в його обличчі, коли він відповів:

— Значить, Валенто, ми мусимо допомогти йому.

— Спасибі, Капітане! — вихопилось у Валенто Клаудо з виразним полегшенням.

— Дякувати нема за що, — спокійно зауважив Капітан. — Беріть з собою Олеся, Валенто, і йдіть до каюти. Хлопець втомився від нашої розмови. Хай відпочине… Через дві години ми будемо біля столиці і зробимо те, що від нас залежить.

Він одвернувся, вважаючи розмову закінченою, і впевнено поклав руки на рукоятку пульта керування.

Валенто Клаудо й Олесь вийшли з кабіни. І в ту ж мить залунав дзвінок, який сповіщав команду «Люцифера», що автомобіль вирушає в путь.

Розділ сьомий

1. ПОЧАТОК РОЗМОВИ

Вони сиділи один біля одного на вузенькому ліжку в маленькій каюті, яка потроху ставала вже для Олеся звичною. Юнак уже знав, що ця каюта належала його новому другові, знав, що в таких самих каютах жили на "Люцифері" й інші члени команди, по двоє в кожній. Тим ліжком, яке тепер було віддане Олесеві, раніше користувався один з механіків машини, що недавно через хворобу змушений був лягти до лікарні.

У каюті точилася розмова. Власне, то була не розмова, бо говорив весь час Валенто Клаудо, а Олесь захоплено слухав його, спершись ліктями на коліна і поклавши на долоні підборіддя. Підлога каюти разом з ліжком раз у раз легко погойдувалась — і юнак