Читати книгу - "Небесна стріла"

— Цілком слушно, — сказав Фенер. — Та ми всі бачили, що його ніхто не випускав, а тому виникає питання, як його хтось примудрився повісити?

— А як ніс примудряється вирости на обличчі? — запитав інспектор. — На обличчі у нього виріс ніс, на шиї з’явилася петля. Це факти, а я, як уже говорив, чоловік практичний і тримаюся фактів. Чудес не буває. Це зробила людина.

Олбойн стояв позаду, його масивна постать була природним фоном для більш худорлявих та енергійних свідків. Він стояв, схиливши білу голову, й у нього був доволі відсторонений вигляд, та, почувши останні слова інспектора, Олбойн підвів голову, ніби лев, труснув білою гривою, і знову повернувся до реальности, хоч вигляд у нього був все ще ошелешений. Він підійшов уперед, й у всіх склалося враження, що виглядає ще огрядніше. Вони завчасно почали вважати його дурнем чи шарлатаном, та Олбойн був не таким вже й простаком, коли стверджував, що у ньому прихована сила, як у західного вітру, що накопичує свою могуть, аби змести все нікчемне з лиця землі.

— То ви, містере Колінз, стверджуєте, що є чоловіком практичним, — голос Олбойна прозвучав м’яко і водночас важко. — Упродовж нашої бесіди ви згадали про це вже двічі чи тричі, так що помилитися я не міг. Ну що ж, це буде дуже важливим фактом для тої особи, яка писатиме вашу біографію, змальовуючи ваше життя, збираючи всі публікації і застольні бесіди, зацікавиться родинними фотографіями, де вам п’ять років, і дагеротипом[7] вашої бабусі та краєвидів рідного містечка. Сподіваюся, ваш біограф не забуде згадати й про те, що у вас був кирпатий ніс, на ньому прищ, а також про те, що ви були таким огрядним, що стоячи не бачили власних ніг. Оскільки ви надзвичайно практична особа, то може оживите Ворена Вінда і детально розпитаєте його, як людина на практиці проходить через сталеві двері. Та мені чомусь видається, що ви помиляєтеся. Коли всемогутній Господь створив вас, то просто хотів нас розсмішити.

З притаманною йому театральністю Олбойн повільно підійшов до дверей, перш ніж збентежений інспектор спромігся щось йому відповісти, і жодні виправдання чи заперечення вже не могли відібрати в Олбойна відчуття тріюмфу.

— Гадаю, ви таки маєте рацію, — промовив Фенер. — Якщо оце — практична людина, то я волію мати справу зі священиками.

Ще одну спробу встановити офіційну версію подій зробили тоді, коли представники влади повністю зрозуміли, ким насправді є свідки у цій справі, і які наслідки з цього випливають. Інформація потрапила до преси у доволі сенсаційній та безсоромно ідеалістичній формі. Досить швидко численні інтерв’ю з Вендемом стосовно його дивовижної пригоди, статті про отця Бравна та його містичні передчуття схилили тих, хто керує суспільною думкою, спрямовувати її у більш здорове русло. Наступного разу було знайдено инший підхід до важливих свідків. Їм повідомили, ніби ненароком, про те, що подібними анормальними випадками займається професор Вер, і цей випадок його неабияк зацікавив. Професор Вер був видатним психологом, а особливо він цікавився усім, що бодай якось стосувалося кримінології, і лише через деякий час свідки зрозуміли, що він тісно співпрацював з поліцією.

Професор Вер виявився ввічливим джентльменом, одягненим у світло-сірий костюм, з артистичною краваткою і зі світлою гострою борідкою. Він більше був схожий на пейзажиста, аніж на вченого. Манери цього чоловіка свідчили не лише про його люб’язність, а й про щирість.

— Так, так, я знаю, — посміхнувся він. — Здогадуюся, що вам довелося пережити. Підчас розслідувань психологічного типу поліція не виявляє особливих розумових здібностей, правда ж? Звичайно ж, інспектор Колінз повідомив вам, що його цікавлять факти і лише факти. Яка абсурдна помилка! У таких справах потрібні не лише факти. Дуже важливо звертати увагу на гру уяви.

— То Що ж, ви хочете ствердити, — похмуро сказав Вендем, — що ми все це вигадали, і всі ці факти — лише гра нашої уяви?

— Анітрохи, — заперечив професор. — Я просто хочу сказати, що поліція, м’яко кажучи, помиляється, коли в таких справах не звертає уваги на психологічний аспект. А він надзвичайно важливий, хоча у нас мало хто це розуміє. Ось, наприклад, зверніть увагу на індивіда. Я, знаєте, і раніше чув про отця Бравна, він один з найзнаменитіших людей нашого часу. Таких людей, як він, оточує особлива атмосфера, і нікому не відомо, якою мірою нерви та розум инших людей потрапляють під її тимчасовий вплив. Гіпноз може бути присутнім у нашому щоденному спілкуванні, і людина може бути загіпнотизованою. Зовсім не обов’язково проводити сеанси гіпнозу зі сцени у великому залі. Релігія отця Бравна добре знається на тому, як психологічна атмосфера може впливати на людину, і вміє вчасно це використати. Вона чудово розуміє значення різноманітних впливів музики на людей і тварин, вона навіть може…

— Та про це що ви говорите? — запротестував Фенер. — Ви що ж, хочете сказати, що отець Бравн пройшов коридором, тримаючи під пахвою церковний орган.

— Та ні, йому не треба було вдаватися до таких фокусів, — засміявся професор. — Він уміє сконцентрувати суть усіх цих спіритуалістичних звуків і навіть запахів у кількох стриманих жестах, ніби в школі добрих манер. Отець Бравн навіть може примудритися так зосередити ваш розум на чомусь надприродному лише з допомогою своєї присутности, що всі природні обставини просто вислизнуть з-під вашої уваги. Як уже відомо, — продовжував він далі, апелюючи до здорового глузду, — чим більше ми вивчаємо проблему людської спостережливости, тим менше її розуміємо. Лише одна з двадцяти осіб здатна спостерігати. І приблизно одна зі ста спроможна спостерігати детально. Та навряд чи одна зі ста осіб спроможна помітити, запам’ятати, а потім описати те, що побачила. Науковці постійно проводять експерименти, які показують, що люди, нерви яких перенапружені, вважають, що двері зачинені, коли насправді вони відчинені, або навпаки. Люди навіть не можуть дійти згоди