Читати книгу - "Емілі в пошуках веселки"

— Наше щасливе літо минуло, Діне.

— Наше перше щасливе літо, — виправив Дін. Але його голос несподівано прозвучав трохи втомленим.

Одного листопадового вечора вони зачинили двері Розчарованої Оселі й Дін віддав ключа Емілі.

— Нехай побуде в тебе до весни, — сказав він, позираючи на тихі холодні сірі поля, які обдмухував зимний вітер. — До весни ми сюди не повернемося.

Тієї лютої зими звивисту стежку до їхнього будиночка так замело, що Емілі не ходила нею жодного разу. Але вона часто й радісно думала про нього, в заметілях нетерпляче очікуючи весни, життя, нових сил. Ця зима здебільшого була радісною. Дін нікуди не поїхав, а у спілкуванні зі старими паннами Місячного Серпа став таким люб’язним, що вони майже пробачили йому те, що він був Горбанем Прістом. Звісно, тітці Елізабет ніколи не вдавалося зрозуміти більше ніж половину його слів, а тітка Лаура віднесла на його рахунок усі зміни, що відбувалися з Емілі. Як сильно вона змінилася!.. Кузен Джиммі з тіткою Лаурою знали це, хоча жодне з них, здавалося, цього не помічало. Дуже часто в її очах читався якийсь дивний неспокій. З її сміху також зникло щось невловиме. Він не був таким же швидким і спонтанним як раніше. Вона стала жінкою раніше ніж варто було б, із зітханням думала тітка Лаура. І чи було падіння зі сходів у Місячному Серпі єдиною тому причиною? Чи була Емілі щасливою? Лаура не наважувалася спитати. Чи кохала вона Діна Пріста, з яким мала побратись у червні? Лаура не знала. Однак вона точно знала, що кохання не може саме по собі виникнути з тяги до чийогось розуму чи простої приязні. А ще дівчина, яка щаслива зі своїх заручин, не повинна ночами замість сну міряти кроками кімнату. Це було геть незбагненним, враховуючи, що Емілі більше не міркувала над своїми оповіданнями й узагалі не бралася за письмо. Намарне панна Роял надсилала з Нью-Йорка листи з проханнями та роздумами. Намарне кузен Джиммі часом нишком клав на її письмовий стіл «книги Джиммі». Намарне Лаура боязко зауважувала, що шкода щось покидати, маючи у цій справі гарний досвід. Навіть зверхнє твердження тітки Елізабет, що вона завжди знала, що рано чи пізно Емілі це набридне («легковажність Старів, самі розумієте»), не навернуло Емілі знову до пера. Вона не могла писати, не могла навіть знову робити спроби до цього.

— Я виплатила свої борги і маю достатньо грошей у банку, щоб придбати те, що Дін називає моїми весільними шатами. А ти гачком сплела для мене дві чарівні пишні спідниці, тепер не маю потреби купувати їх, — трохи стомлено і роздратовано відповіла вона тітці Лаурі. — Тож який тепер у цьому всьому сенс?

— Це… через падіння ти втратила… втратила свою амбітність? — затинаючись, перепитала сердешна тітка Лаура, озвучуючи те, що мордувало її всю зиму.

Емілі всміхнулась і поцілувала її.

— Ні, люба. Воно цього не стосується. Нащо перейматися через звичайну природну подію? Ось я, дівчина, що готується до весілля і до майбутнього подружнього життя в новому домі, тож мені просто є про що думати. Хіба це не пояснює того, що мене відтепер мало турбує те, що раніше було таким важливим?

Так мало бути, однак того вечора Емілі вислизнула з дому після заходу сонця. Її душа жадала свободи, й Емілі мусила спустити її з повідка бодай на якусь хвильку. То був звичайний квітневий день, коли на сонці було тепленько, а в тіні зимно. Холод відчувався навіть на тлі сонячних променів. Вечір також був зимним. Небо було вкрите зморшкуватими сірими хмарами аж до самого обрію, де ще видніла бліда й блискуча жовта смуга, на якій за темними пагорбами поволі з’являвся світлий смутний молодик. Навкруги не було жодного живого створіння, крім неї; холодні тіні спускалися на мертві ще поля, надаючи пейзажу ранньої весни невимовно сумного й скорботного вигляду. Емілі відчула безнадію, споглядаючи все це, неначе найкращі дні її життя залишились у минулому. Подібні о́брази завжди справляли на неї велике враження — либонь, занадто велике. Вона була навіть рада такому понурому вечорові. Будь-що цієї миті відтворювало її настрій. Вона чула, як коло берега здригається море. У її голові виникли чотири рядки зі старого вірша Робертса[20]:

Нісенітниця! Туманна дурна сентиментальна нісенітниця. Більше нічого подібного!

Але ж той лист від Ільзи, який того дня надійшов до Місячного Серпа! Тедді рушав додому. Він мав приплисти на «Флавіані». Він буде вдома майже все літо.

— Якби б усе це могло статися до його приїзду, — бурмотіла Емілі.

Постійно боятися завтрашнього дня? Бути задоволеною, навіть щасливою сьогоднішнім, але увесь час боятися завтрашнього. Невже це її життя? І звідки цей страх до завтра? Ключ від Розчарованої Оселі вона всюди носила з собою. Вона не була там іще з листопада й нестримно хотіла бачити свій дім — гарний, бажаний дім, який чекає на неї. Її дім. У млі його чару та врівноваженості щезнуть усі страхи та сумніви. Там до неї повернеться дух торішнього літнього щастя. Вона спинилася коло садової хвіртки, щоб любовно подивитися на свій дім здалеку — милий будиночок, який примостився попід старими деревами, що м’яко зітхали — зітхали так само як і тоді, коли вона було ще дитиною. Чорноводдя, яке розташувалось нижче, видавалося сірим і похмурим. Вона любила Чорноводдя