Читати книгу - "Нарис загальної історії"

Усі відомі напрямки розвитку людства сходяться до єдиного привабливого чинника — імперії. Навіть релігії змогли відповідати своєму загальнолюдському призначенню тільки через імперські або такі, які можна перетворити на імперські, культурні ареали. Імперія є єдиним атрактантом, тому що імперія є водночас політією-трансполітією, політичним режимом, морфологією і прагне ідентифікувати себе як максимально можливий культурний ареал. Правомірно, отже, висунути гіпотезу, що імперія була природним результатом неолітизації і нормальним для традиційних історій обрамленням. Але найрізноманітніші обставини та умови додають безліч нюансів наближенню до цього нормального стану в різних точках планети. Ці нюанси можна тлумачити як відхилення від нормального стану. Вони викликають запитання: чому існують такі розбіжності й стосовно якої норми?

З цього запитання самі собою випливають план і підхід. План повинен послідовно включати імперські завоювання, ієрократії та суспільства. Щодо підходу, то він має зосереджуватися на тих ареалах, що можуть бути та/або були імперіалізовані. Всесвітня історія дала чотири таких ареали: китайський, індійський, близькосхідний і європейський. Окремо мав з’явитися й п’ятий — індіанців Америки, але він безповоротно зник. Шостий ареал — африканський — залишився в своїй початковій стадії, обмеженій періодом переходу до неоліту. Головна причина цього еволюційного розриву полягає, очевидно, у висиханні Сахари. Оскільки цей процес став протилежністю відходу льодовиків, якому Європа завдячує своїй змозі надолужити певне відставання, Африка та Європа мали до цього часу протилежну й взаємодоповню-вальну кліматичну історію. Кожен із наведених пунктів слід розглядати під кутом зору порівнянь між чотирма ареалами та виходячи з імперської норми. За нашою центральною тезою, традиційна китайська історія найбільше наближена до імперської норми, і з огляду на це саме її слід брати за основу. Якщо користуватися цим мірилом, то видно, що індійський ареал віддаляється від норми, але менше за ареал Близького Сходу. Щодо європейського ареалу, то він знаходиться майже на протилежному полюсі відносно китайської норми. Досягнення імперії не є кінцем загальної історії. Вона зазнала різкого і несподіваного повороту в Європі з XVII ст. Отже, імперія також є порогом історії — водночас фінішною лінією, глухим кутом, виходом і встановленням чогось нового. Її розгляд повинен кинути світло на походження сучасності.

Найвиразніша риса імперії — це здатність утворювати величезну політичну спільноту, яка виходить за межі певних норм. Найперша імперія — імперія Саргона II, царя Аккаду, в Нижній Месопотамії — була гігантською порівняно з племінними територіями та князівствами шумерів і Вавілону. Але імперія Саргона майже непомітна, коли порівняти її з імперією Ахеменідів. Смішно було б шукати абсолютну норму, щоб вивести з неї критерій, який дав би змогу визначити в цифрах, з якого рівня починається імперія. Власне, загальну історію цікавлять не стільки імперії як такі, скільки культурні ареали, з якими вони прагнуть змішатися, і навіть, точніше кажучи, максимальні культурні ареали, вироблені традиційними історіями.

Таке переплетення позначається на розгляді імперії як політії. Політія — це простір цілеспрямованого замирення всередину й імовірної війни назовні. Перший із цих двох чинників не вирізняє імперію на цьому рівні узагальнення. I навпаки, оскільки другий чинник — війна — може діяти тільки між політіями, то «простір імовірної війни» потребує наявності трансполітії щонайменше двох політій. Але кінець кінцем імперія виникає з тривалого й повільного процесу зрощення, починаючи з племені, і на останньому етапі вона утверджується завоюванням усієї трансполітії. Отже, імперія опиняється сама й без політії, з якою б треба було воювати. Але, з іншого боку, оскільки жодна імперія ніколи не була поширена на всю планету, то найбільші імперії мають принаймні потенційних суперників. Розглядаючи імперію під двома цими кутами зору: як політію і як транс-політію, ми маємо отримати достатню картину.

Починати слід з культурного ареалу, оскільки імперія виглядає радше як політичне об’єднання ареалу, а не навпаки, як нав’язування спільної культури завойованому ареалові. Передування культурного ареалу імперському політичному розширенню емпірична даність. Китай досягає політичного об’єднання тільки наприкінці III ст. до н.е., Індія — наприкінці IV ст. до н.е., Близький Схід — в середині VI ст. до н.е. Європа ніколи такого об’єднання не досягала. Римська імперія — це відхилення в тому сенсі, що вона не ідентифікується з жодним ареалом, а відгризає шматки з трьох із них. Фактом є те, що вона була створена тільки в І ст. до н.е. В Америці імперія інків ледве встигла народитися в XV ст., як була одразу знищена. Історія зберігає в стані доконаної можливості та нереалізованої історії таке запитання: чи не були імперії ацтеків та інків передостаннім етапом імперіалізації, що мала поглинути всю Америку? Ми цього ніколи не знатимемо, але вочевидь саме в цьому напрямку йшов рух еволюції й саме цей напрямок підказують порівняння з іншими континентами. Американські континенти утворювали єдиний культурний ареал із півночі до півдня і мали прямувати до єдиного імперського об’єднання.

Ще далі в невизначений стан історії ми заглиблюємося, коли розглядаємо Африку. Якби з VII тисячоліття не почалося висихання Сахари та якби тривав нормальний перехід до неоліту, то невідомо, навіть з ретроспективного погляду, чи мав неодмінно Африканський континент породити два культурних ареали: ареал «банту» та ареал «берберів». Проте, зважаючи на висихання Сахари, сумнівів у нашому діагнозі бути не може. На північ від Сахари цей процес набув форми створення північноафриканського ареалу, який тягнеться від Атлантики до Червоного моря. Проте йому не вистачає матеріалу, потрібного для утворення імперії, тільки через те, що пустеля охоплює його майже повністю. За браком самостійності впродовж тисячоліть цей ареал відчував на собі дію сил притягання чи з боку Близького Сходу, чи з боку Європи. Єгипет, що став найактивнішою частиною залишкового ареалу, завжди схилявся в бік Азії, тому правомірно було б розглядати його як елемент азійського ареалу. На південь від Сахари Західна Африка характеризується численними ознаками цілком імовірного єднання з