Читати книгу - "Валеріан та місто тисячі планет"

— Чи не бажаєте, пане майор, щоб я відрегулювала ваші гормони? — ґречно запитала Алекса.

— Ні, дякую! — гарикнув Валеріан.

— Як бажаєте. Через тридцять секунд вихід з екзокосмосу, — порахувала Алекса. Валеріан гепнувсь у крісло другого пілота. А потім, демонструючи рішучість не втратити шанс цілком, повернувся до Лорелін, яка сиділа позаду нього.

— А знаєш, що? — сказав він. — Я саме зараз збираюся офіційно попросити відпустку на десять днів, і я візьму тебе з собою на найчарівніший пляж в усьому Всесвіті. І цього разу він буде справжнім!

— Десять секунд, — виголошувала відлік Алекса.

Валеріан її проігнорував.

— То було б чудове місце для медового місяця! — наполягав він.

Лорелін пильно подивилася на нього.

— Медовий місяць починається після весілля. Ти цього не знав?

— Невже? — Валеріан скептично поглянув на неї.

— Авжеж, — засміялася вона.

Алексі було байдуже до їхнього глузування або ж вона, можливо, вже до нього призвичаїлась, отож провадила:

— Уповільнення швидкості.

Зірки неначе вибухнули.

Перед ними розгорнувся час, вічний і захований у мільйонній частці інтервалу серцебиття. Зник екзокосмос — порожнина поза часом і простором, в якій можна було подорожувати зі швидкістю, вищою за світову, і «Інтрудер Екс-Бі 982», вистрибнувши з нього, потрапив у самісіньку середину транспортного затору, що складався з десятків тисяч космічних транспортних засобів. Проте Валеріанів пульс не підвищивсь ані на риску. Маючи майже десятирічний досвід кермування, він спокійно вів свій корабель повз них, уникаючи зіткнень і блискавично обходячи черги. Більшість із суден були великі, громіздкі транспортно-вантажні кораблі, які проштовхувалися поперед усіх інших, чекаючи стикування зі станцією «Альфа».

— Що ж, затори нікуди не ділись, — поскаржився Валеріан. Він огинав одну валку вантажних кораблів за одною, допоки на їхніх екранах не постало Місто тисячі планет (саме таке прізвисько було дано станції).

Супроти скромного початку в двадцятому столітті за земним літочисленням станція розрослася поза будь-якими масштабами, що лише могли виникнути в уяві її засновників. В очах того, хто бачив її вперше, вона скидалась на справжню планету, лише сховану в тіні. Але насправді на планету в ній ніщо не було схоже. Вона зростала: корабель за кораблем, рік за роком. Мільйони прибували до неї, щоб подивитися цікавинки, провести перемови, попрохати притулку або почати вести торгівлю. Вони стикувалися — і залишалися там: від маленьких одномісних космічних літачків до кораблів, що були здатні перевозити тисячі пасажирів. Представники майже кожного з видів розумних істот відвідали станцію або залишилися жити на ній. Їхня співдружність побудувала найвеличнішу космічну станцію в усьому відомому Всесвіті.

Чимало часу сплило відтоді, як обох агентів востаннє викликали на базу звітувати, отож Валеріанові було цікаво достеменно дізнатись, як змінилася велетенська космічна станція за час їхньої відсутності.

— Алексо, ти не могла б надати нам останню інформацію? — запитав Валеріан.

— Залюбки, — Алексин голос звучав так, ніби вона справді відчувала задоволення. Саме для таких фішок її й було запрограмовано. — Цього року космічна станція «Альфа» зросла на сім відсотків і тепер має діаметр тридцять дві цілих вісім десятих кілометра.

Коли вона говорила це, монітори демонстрували архітектурну еволюцію станції у міру того, як щораз більша кількість кораблів ставала її частиною.

— І яке населення тепер? — запитала Лорелін.

— Тридцять мільйонів приблизно, — хутко відповіла Алекса. — Три тисячі двісті тридцять шість видів з усіх кінців Всесвіту, висловлюючись, звичайно, метафорично, бо ж, наскільки нам відомо, Всесвіт не має кінців, населяють станцію, привносячи сюди свої культуру й знання. На сьогодні у вжитку понад п’ять тисяч мов, не рахуючи численні комп’ютерні мови.

На моніторах розгорнувся перелік мов.

— А як щодо поточної демографії? — запитав Валеріан.

— У південній частині станції містяться сектори, занурені у воду. Там перебуває вісімсот видів, що живуть у різних рідинах.

На екрані з’явилися різноманітні водні істоти. Валеріан знав більшість із них, наприклад, тойнулів, що були одночасно рідкі та газоподібні й скидались на людський мозок, рибоподібних мартапураїв — одних із перших чужинців, що увійшли в контакт із людством, доброзичливих фермерів пулонгів, що вирощували кобальтову фарбу, а також величезних завбільшки й загалом миролюбних створінь, відомих як бромозаври, завдовжки від носа до хвоста шістдесят із гаком метрів, що населяли глибини Галанських рівнин. Але були й інші, яких він уже не впізнавав. І то не дивина, бо ж станція «Альфа» увесь час зростала.

— На півночі в нас газоподібні землі, де, як і раніше, домінує велика колонія омелитів, — провадила Алекса. А оцих хлопців-дівчат Валеріан знав. Їх знали всі. Омелити були досить худорляві створіння з непропорційно великими головами й довгими, звислими руками. На станції їх високо цінили. Ці органічно-металеві істоти створили розвинуте суспільство інформаційних технологій.

— А на схід від них, звичайно, проживають азін-мйо з їхніми полями клітинних ядер, які зросли з часу нашого останнього прильоту сюди на вісімнадцять відсотків.

Народ азін-мйо також був у пошані на Альфі. Його представники мали унікальну здатність виробляти будь-який вид клітин і тому були незамінними лікарями та майстрами нейронауки.

— Ну й нарешті на заході, в атмосфері зі штучним тиском живе дев'ять мільйонів людей і споріднених з ними істот.

— Мила серцю рідна домівка, — в’їдливо проказала Лорелін.

Алекса не звернула уваги на її тон і грала далі роль екскурсовода.

— Транзитні зали, що з’єднують між собою райони, на сьогодні налічують сімнадцять секцій.

— Яке безладдя, — зітхнувши, промовила Лорелін.

— В економіці вже рік цілковитий безлад. Бажаєте стислий огляд? — запитала Алекса.

— Ні, — швидко відповів Валеріан, саркастично додавши: — досить розваг на сьогодні.

Над приладовою панеллю залунав жвавий голос.

— «Інтрудер Екс-Бі 982», стикування дозволено в секції 1. Доступ категорії «ВІП».

Лорелін з театральним подивом повернулася до Валеріана.

— Гей, ми вже знамениті!

— Довгенько ж вони це визнавали, — відповів Валеріан.