Читати книгу - "Вогонь до вогню"

— Це вже я чув, — перебив Боброка Хаджибей. — Далі що?

— Далі, як водиться у добрих сусідів, він хоче з тобою торгувати. У нього є вдосталь зерна, медів, воску, шкір…

— Для цього є Торговиця, — відрізав Хаджибей. — Далі що?

— Торговиці замало, бо торгувати хоче не лише київський князь, а і всі князі литовські. Тож від їх імені князь Володимир збирається просити, аби ти дозволив пропускати їхні товари в межах твоєї орди. А ще — дозволив збудувати порт, аби з нього вивозити ті товари за море. У виборі місця для порту він цілком покладається на тебе. Звісно, це все буде не задаром, проте князь Володимир сподівається, що ціна буде прийнятною як для тебе, так і для литовських князів…

Чим більше говорив Боброк, тим більше темнішало обличчя очаківського хана, тим міцніше стискалися його кулаки. І це тішило Боброка. «Зроби все для того, аби Хаджибей вирішив оружно піти на київське чи будь-яке інше князівство. Бо в нас здебільшого піше військо, тож ганятися за його вершниками нам не з руки», — так напучував його Ольгерд.

— Це все? — запитав Хаджибей, коли Боброк замовк.

— Так, світлий хане.

— Дай сюди того листа…

Не читаючи, Хаджибей роздер його на дрібні клаптики і пожбурив їх під ноги охоронців.

— Передай своєму князеві, що хан Хаджибей з рабами не листується. Тепер про порт. Цікаво виходить, княже. Спочатку ви просите, аби ваші товари пропускалися до моря безперешкодно. Тоді просите визначити місце для порту. Потім попросите розширити його. А далі про що будете просити? Аби я з Ордою пішов геть, чи не так?

Останні слова Хаджибей вимовляв, міряючи широкими кроками відстань між стінами шатра. Схоже, він ледь стримувався, аби не перейти на крик. Несподівано Хаджибей засміявся і різко повернувся до Боброка.

— У вас, урусів, є прислів’я, про яке колись мені говорив мій брат, подільський хан Солтан: «Посади свиню за стіл, то вона і ноги — на стіл». Є у вас таке прислів’я чи ні?

— Є, світлий хане.

— То передай своєму князеві, що це прислів’я саме про нього. А тепер основне. З часів засновника нашої Орди, Ногая, київські князі справно возили ясир до Ачи-кале чи куди їм вкажуть. Але вже три роки, як вони цього не роблять.

— Дозволь сказати, світлий хане, що той товар, який ми привезли…

Хаджибей рубонув рукою повітря.

— То не ясир. То… кістка, яку ви кидаєте мені та моїм братам, аби відчепилися, — схоже, лють знову охопила Хаджибея. Вже не стримуючись, він закричав: — Десята частка — ось ваш ясир! Десята корова, десята вівця, десята міра зерна — оце ви повинні везти, а не гнилі шкурки! І не київському самозванцеві вибирати, з ким торгувати і куди везти товари! Це вибираємо ми, Орда це вибирає, тобі зрозуміло?

— Зрозуміло, світлий хане, — схилив голову Боброк. Не стільки тому, аби підкреслити свою слухняність, скільки тому, аби приховати задоволену усмішку. Схоже, наказ великого князя близький до виконання. От тільки з його власною головою ще не все ясно, бо треба довести очаківського хана до кипіння. — Проте дозволь зауважити, що при розмові з київським князем виникла така думка: коли не вдасться домовитися з ханом очаківським щодо торгівлі, то доведеться це робити з Мамаєм…

Як не дивно, ці слова не викликали вибуху ханського гніву. Навпаки — Хаджибей, здається, заспокоївся.

— Ти кажеш, що думка ця виникла при розмові з київським князем. Отже, це не його особиста думка?

— Так. Але, гадаю, що після твоїх слів, які я постараюсь передати якомога точніше, ця думка може стати і його особистою.

Хаджибей випростався.

— А ти смілива людина, княже, — проказав він невизначеним голосом. — Дуже смілива. Я б навіть сказав, що безоглядно смілива. Схоже, твоя улюблена гра — це гра з вогнем. А чи не думаєш ти, що твої останні слова звучать, як погроза?

— Я і гадки про це не мав, світлий хане, — відказав Боброк і, щоб Хаджибей не бачив виразу його очей, знову схилив голову. — Тож прошу вибачення, коли ти мої слова зрозумів саме так. Адже я воїн і в словесних хитрощах не розбираюся.

— Воїн, кажеш, — примружив очі Хаджибей і підвівся. — Тоді, мабуть, доведеться показати тобі дещо. Те, на чому розуміються лише воїни, а не лживі пишномовці.

Слідом за Хаджибеєм Боброк рушив до виходу з шатра. Йшов і його все більше непокоїла думка: а чи не перебрав він міру? Бо в розмові з князем Володимиром про Мамая не йшлося.

Непокоївся і Коцюба. Він не міг зрозуміти, чому невдовзі після того, як князь канівський зайшов до ханського шатра, на видноколі, немов з-під землі, почали виринати татарські сотні і тисячі. Невже хан віддав розпорядження захопити посольство зненацька? Ні, це можна було б зробити набагато раніше.

Збирається показати князеві свої сили? Може бути…

За якусь годину на видноколі годі було побачити порожнє місце. Вершники поодинці, а то й сотнями гасали степом, начебто гралися в якусь гру і все ближче підбиралися до шатра.

«Леле, скільки їх, — подумав Коцюба і очима пошукав Медовуху, аби перекинутися з ним словом. Проте той був зайнятий розмовою з вертким Мустемом-алі. — Ич, як заприязнилися, кроку вже ступити один