Читати книгу - "Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна"

Даниїл помітно розхвилювався:

— Запам’ятай: із усіх чеснот найбільше важить розважливість. Здатністю розважливо поступати людина відрізняється від тварини. Перш ніж дати комусь згоду чи почати діяти — подумай. Це вбереже тебе від прикрощів, а то й біди. А уже на другому місці стоїть… ні, не сміливість, а мужність.

— Однаково, — кинув Мишко.

— Не однаково. Мужній чоловік — зрілий і свідомий. Він стійкий, хоробрий, рішучий. Звичайно, в цьому же ряду стоять відвага і сміливість. Гаразд, назви решту чеснот людини.

Мишко задумався. Одну позитивну рису він все ж пригадав. Вигукнув:

— Справедливість.

— Правильно. Ти повинен до всіх ставитися справедливо. Четвертою чеснотою є… Ну ж бо, називай.

Мишко і лоба морщив, і пальчиком тер скроні. Але останньої чесноти він не пригадав.

— По-мір-ко-ва-ність, — по складах підказав Даниїл.

— Поміркованість, — покірно повторив хлопчик.

Він задумався. Що б то значило?

— О, поміркованість — золота середина. Треба бути скромним, без надміру будь у чому. Як у любові, так і в ненависті, як у питві, так і в наїдках. Не наслідуй упертість скіфів. Поступайся заради досягнення мети. Погоджуйся з іншими.

Мишко притих. Він задумався. Даниїл лагідно дивився на нього. Та перейшов до закріплення уроку.

— То яким ти повернешся додому?

— Розважливим, мужнім, справедливим і поміркованим, — обізвався хлопчик.

— Скільки цих чеснот?

— Чотири!

— Скільки ніжок у стільця?

— Чотири!

— Чотири чесноти мужа, як чотири ніжки стільця. Без однієї ніжки стілець хилиться, а на двох не втримається, впаде. Горе тому, хто пов’язаний з негідним чоловіком. Горе краєві, яким керують мужі без згаданих чеснот. Багату на надра й чорнозем країну занапастять і перетворять на руїну, а його жителів, робочих бджілок, — на німих рабів. Виховай у собі, дитинко, названі мною чесноти. Вони стануть тобі каменем, на якому стоятимеш, коли очолиш хліборобів.

— Я буду розважливим, мужнім, справедливим і поміркованим, — охоче обіцяв Мишко. Він задумався.

— Дідусю, раніше ти мені розказував про червоного ангела. Пригадуєш?

— Ангела Премудрості Божої, — поправив Даниїл, що тихо перебирав чотки.

— Чесноти, яких ти мене щойно вчив, пов’язані з ангелом Премудрості Божої?

Даниїл кивнув головою на знак згоди. Пальці старого повільно перебирали відполіровані бурштинові намистини.

З висоти пташиного лету війська перської армії, що розтяглися Степом, нагадували сиві потоки річок. Але справжні, голубі потоки Гіпанісу і Тірасу,[36] залишалися недосяжними для вояків. Скіфи не підпускали їх до річок, повних живої прохолоди. Головний начальник скіфів Іданфірс уперто уникав зустрічі з Дарієм. Скіф уникав і відкритого, чесного бою. Ватаги кочівників діяли нишком, як крадії. Зазвичай, після гучного нападу, вдавались до хитрощів. Розвертали коней і стрімголов тікали. Перси переслідували скіфів, а ті… — гай-гай, розчинялися у тремтливій далечині.

У давні часи не існувало засобу переміщення, яким можна було б наздогнати кочівників. Саурани, невеликі кошлаті коники, розігнавшись, неслися Степом, мовби хорти. Вершники зливалися з ними. Ставали фантастичними істотами, що не знали втоми.

Уже майже місяць триває ця дивна війна. Ганяючись за окремими загонами, перси опинилися в Гетській пустині. Тут не побачиш ані людських жител, ані оброблених полів, ані оливкових садів чи виноградників, таких милих серцю персам, що звикли до цивілізації. Замість приємних, рідних куртин, обрій підпирав чужий, випалений сонцем степ. Під ногами набридливо шерхотіла порепана земля, а над головою незмінно бовванів розпечений дзвін неба. З кожним днем настрій персів погіршувався.

— О, вічне небо! Де багаті села? міста? поля, на яких повні колоски гнуться до землі? Які дарунки повеземо своїм вірним дружинам? — ремствували вояки.

Замість води у турсуках піниться прокисле вино. А вино не вгамовує спраги, навпаки — розслаблює, хилить до сну. І зовсім стало нестерпно, коли тіла людей і тварин вкрилися кровоточивими язвами.

Без води та через хвороби стада овець, биків і корів танули. Хворих тварин на місці дорізали. М’ясо в’ялили на сонці. Зі знятих шкур зішкрібали залишки сала і м’яса. Шкури сушили розтягнутими на возах. Під шкурами люди ховалися опівдні, прикривали себе від гострих, як стріли, сонячних променів.

Над військом літали зграї чорних воронів і голошиїх грифів. У високому небі стояли степові орли. Немов посланці смерті, птахи невідступно супроводжували Дарія. З висоти вони зірко вихоплювали впалу людину чи худобу. Тоді робили широкі кола над жертвою. З моторошним шумом крил та гелготінням накривали її. Швидко пожирали, залишаючи після трапези лише жовті кістки.

Коли перське військо зовсім підупало духом, відбулася велика сутичка. Вона відбулась несподівано і тихо. Без підготовки і без оголошення. До того ж про лихо, що чатувало на персів, ніщо в природі не провіщало. День такий же, як учора і позавчора: спекотний, палючий, нестерпний.

Спочатку сторожі (молоді завзяті воїни, що вели за собою передні колони і тримались від них на дистанції), помітили на пагорбі вершників у гострих башликах. Молодь прагнули бойових подвигів. Бажаючи похизуватися перед товаришами у колонах, сторожі помчали до пагорба. Вершники у гострих башликах не зникали. Випускали стріли й ображали персів непристойними вигуками і прокльонами. Розлючені сторожі підлетіли до підніжжя пагорбу, готові відстояти свою честь.

Назустріч їм, ніби з-під землі, вийшли скіфи. Вийшла їх сила-силенна. Мов зграя голодних гієн, оточили сміливців. Відтиснули їх за пагорб і погнали в жолобину, яка з відстані не проглядалася.

Протистояння було коротким, але жорстоким. Скіфи легко розправилися зі жменькою персів.