Читати книгу - "Шалена"

– Але це, власне, несправедливо. Ти просиш мене побути тобою, але не кажеш, куди йдеш, – кажу я.

– Це ненадовго. – Вона знову повертається й дивиться мені у вічі. – Досить запитань, гаразд? – каже вона.

На руці Бет іще один синець, на тому ж самому місці. Зеленувато-блакитно-фіолетовий. Не розумію, як я вчора його не помітила. Можливо, це новий?

– Це якось пов’язано з твоїми синцями? – питаю я. Звісно, це не Амброджо. Він же принц на білому коні.

Вона вдає, що не чула мене, й зникає за дверима. Я біжу за нею, наче Аліса за Білим Кроликом. Ми опиняємося в кімнаті, наповненій сотнями суконь, розвішаних за кольорами. Я вперше бачу таку гарну кімнату-гардероб, що ахаю. На стінах і десятках шухляд висять полароїдні фотографії всіх її вбрань. Моя сестра – Шер із «Нетямущих». Я згадую свою кімнату й нечупар з Арчвею. Мій одяг зберігався в мішечках із пральні самообслуговування чи валявся купами на підлозі.

– Просто вдягни цю сукню.

Вона кидає сукенку мені в обличчя: фіолетовий шифон, відрізна по талії, пишна спідниця – річ, яку б я не вдягла, навіть якби мені заплатили. Чому я дозволила вмовити себе?

– Серйозно? – питаю я, кривлячись. Я не можу цього вдягнути. Можливо, Бет це й личить, але я виглядатиму наче чотитирирічна дитина, що йде до церкви.

– Серйозно, – каже Бет.

Дивлюся на ярличок на сукні.

– Який це розмір? – питаю я, намагаючись викрутитися…

– Тридцять восьмий, – каже вона. – Не хвилюйся, розмір той що треба, він у нас однаковий.

Я зітхаю. Натягаю сукню, просуваючи руки крізь шари спіднички, розмахуючи руками так, ніби я тону в тюлі.

– Чорт забирай, ти могла б принаймні пояснити мені, в чому річ. І звідки синці. Ти так і не відповіла мені.

Бет закочує очі.

– Відповіла. Я сказала тобі вчора, пам’ятаєш? Я впала з драбини в садку.

– Двічі?

– Двічі? Тобто?

– Ну, з’явився новий синець, – тицяю її в руку. – Вчора його не було.

– Ай! – каже вона, відсмикуючи руку. – Не кажи дурниць. Я впала лише раз.

Вона тре руку там, де я штрикнула її, зиркає на мене.

– Ну, ми обидві знаємо, що це дурня.

Я бачу, коли вона бреше. Вона це робить не надто майстерно.

– Я все чула минулої ночі. Ти плакала, – кажу я.

– Облишмо це, добре?

Бет відвертається. Знаходить рідину для зняття лаку в шухляді туалетного столика. Передає мені пляшечку й ватний диск. Думаю, нічого вона мені не скаже. Можливо, вона і справді впала з драбини? Збирала органічний кумкват абощо. Вона хотіла зробити безцукровий джем із кумквату й кіноа. Можливо, коли ми говорили в амфітеатрі, цей синець уже був, а в мене просто параноя. Можливо, то плакав Ерні.

– У тебе є ем… зелений? – питає вона, злякано дивлячись на мої нігті. Бет ніколи не покривала свої жодним лаком, окрім ніжно-рожевого. У неї буде серцевий напад.

– Ага, зараз, – кажу я, дістаючи свою сумочку. Видобуваю лак для нігтів і кидаю їй.

– Ти зробиш це для мене, Алві? Сама я не зможу… – каже Бет.

– Ні, роби сама, краще, якщо буде недолуго. Ближче до оригіналу, – кажу я.

Бет бере в руки лак так, ніби він кусається.

– То чому ти плакала? – не вгаваю я.

– Плакала? Коли плакала?

– Минулої ночі, – кажу я.

– То Ерні плакав. В нього, мабуть, кольки.

– Кольки?

Ага, звісно. Було більше схоже на те, що когось катують.

Я стираю лак ватним диском, поки не лишається ані сліду неоново-зеленого. Ніздрі наповнює їдкий запах безацетонової рідини дня зняття лаку, збагаченої вітаміном Е. Потім ми сидимо й дивимося, як сохне лак Бет. Це майже як спостерігати за тим, як сохне фарба, тільки ще нудніше, тому що тут Бет.

– Цікавий колір, – каже вона, перебираючи пальчиками. – Тепер давай зробимо однакові зачіски, – каже вона, вичавлюючи з себе усмішку.

Бет стоїть перед дзеркалом із феном та плойкою. Я дивлюсь, як вона чаклує зі своїм волоссям, висушуючи і вкладаючи його в стилі «Барбіз Малібу». Білі кучері стікають по спині каскадом великих хвиль. Щоб досягти такого балансу сексуальності й художнього безладу, потрібні години догляду й дні лікувальних процедур у найкращих салонах. Я думаю про свої масні патла й відрослі на 10 сантиметрів корені.

– Нічого не вийде, – кажу я. – Моє волосся в жахливому стані.

Бет припиняє робити те, що робить, і насуплюється. Я розплітаю волосся, і воно падає мені на плечі. Вона роздивляється мої мишачі хвостики, вони кволо теліпаються між її наманікюреними нігтиками.

– У тебе посічені кінчики, – каже вона, жахаючись. – Зателефоную своєму стилісту. Можливо, вона зможе заїхати й усе виправити.

У Бет є відповіді на всі запитання.

Вона дістає з сумки мобільник і тицяє по дисплею. Я роздивляюся батарею парфумів та скляночок на її туалетному столику. Оце й є справжня Країна див: «Випий мене». «З’їж мене». «Натри мною оголене тіло». Пляшечки схожі на мініатюрні витвори мистецтва, маленькі скульптури з порцеляни й скла. Я розмірковую про те, яку ж таку алхімію бесмертя в них розлито, і згадую про напівпорожню пляшку «Клін енд клір», яку лишила на мийці в нечупарній квартирі. Чудово, тепер мене, мабуть, обсипе. Закладаюсь, у Бет не буває прищів.

– Не пощастило, – долинає голос із-за спини. – У неї запис до четверга. Треба вигадати щось інше.

Успіх. Можливо, тепер Бет передумає? У нас нічого не вийде.

Бет висуває шухляду комода з червоного дерева й порпається в білизні: рожевий шовк, стрази, вигадливе мереживо, сліпучо-білий. Там навіть є пара білих пухнастих наручників із ярличком, які, певно, ніколи не використовували: глузливий подарунок із дівич-вікенда в Пуерто-Банусі? Цікаво, чи змусили вони її повісити на себе табличку з блискучою «У»[58] й пити «Пінья коладу» з трубочок у вигляді пеніса? Я б це влаштувала, якби мене запросили. Певно, тому мене й не запросили.

– Знайшла! – кричить вона, дістаючи бюстгальтер із суперпідтримкою. – Мій диво-ліфчик: вдягни його, і ніхто не дивитиметься на твоє волосся.

Я розумію логіку. Виборсуюся з сукні та вдягаю ліфчик. Уперше в житті в мене є