Читати книгу - "Наречена Шульца"

З одного боку, він цікавився іншими, а з другого — йому набридали розмови про тендери на нафтопродукти, систему працевлаштування й технічні новинки. Телефона він боявся наче вогню, радіо сприймав з увагою, хоча й подумати не міг, що воно може бути використане як реклама власних літературних досягнень (тоді це починало практикуватися). Глузував над дріб'язковими проблемами життя. Вони цікавили його тільки тоді, коли їх можна було перевтілити в мистецтві. „Залізко електричне — дешеве і практичне…” — перекривляв він слогани сучасної преси. „Електричний чайник замість самовара, який з ужитку вийшов, як кожна річ стара…” Це не для Бруно. Його уява черпала з покладів минулого.

Від самої лише думки про розмову з незнайомцем він часом бліднув, а часом глибоко занурювався в себе — в якийсь сомнамбулічний стан, звідки світилися лише його очі або окремі слова. Як колись в іншого його мистецького й духовного приятеля — Вітольда Ґомбровича. Сидячи на канапі, він дивився на галасливих, веселих гостей і повторював собі під ніс: „що за оргія, що за оргія…”

Хтось не надто доброзичливий сказав про нього, що він намагався відійти від єврейської материзни. Намагався, публікуючи книжки. Іноді заглядав до інших, ніж дрогобицький, світів. Але він боявся нових місць, неосвоєних ним закутків світу. Без страху відвідував лише найближчі околиці: Трускавець і Борислав, Стрий та Львів. Закопане і Варшаву — вже з неприхованою неохотою. Найчастіше, коли просто мусив. А я намагалася витягти його за східний кордон, з нудної провінції переселити у кола „Зем’янської”[64] та „Адрії”[65], з глушини дрогобицьких сутінків перенести до „Qui pro Quo”[66], до скамандритських пустощів[67], званих четвергів, журеків[68] та бон мотів[69]… Я хотіла його цивілізувати. Так, я хотіла, щоб він полюбив „бувати” й „виблискувати”. Я хотіла припечатати його до столиці. Що в цьому поганого? Хіба він, хіба ми разом не заслужили на безтурботне й розкішне життя?

Я не зважала на те, що його втомлювали невідомі вулиці, лякав міський рух і натовп, виснажувала необхідність орієнтуватися в чужому просторі й проходити повз багатьох незнайомих людей. Зарозуміла „новоспечена” варшав’янка, я не знала, що Бруно міг навіть заблукати у столиці, в якій, прецінь, уже не раз бував. Він забував дорогу до „Ілюстрованого тижневика”[70] і до видавництва „Рій”. Стіна на вулиці Щиглій здалася йому небезпечною пасткою, яка раптом загородила йому дорогу під час вечірньої прогулянки зі знайомими. Він почав страшенно кричати. Ледве вдалося його заспокоїти. А я, наївна, тоді дуже наївна, з цієї вразливої людини хотіла зробити салонного лева.

Зрештою, іноді він мене слухався. Заглядав до кав’ярень і на прийоми. Ми ходили до небагатьох знайомих. Навіть до дружини Віткаци Ядвіґи — милої й теплої жінки, моєї товаришки по роботі. Але він там нудьгував або непокоївся. Вихідні черевики були йому затісні. Там, де інші розважалися, знайомилися або просто фліртували на обертовій танцювальній сцені „Адрії”, що крутилася разом із бульбашками шампанського, — він страждав від нападів паніки. Ховався, наче равлик, у свою мушлю і постійно боявся, що хтось його зараз розтопче. Я надто пізно це зрозуміла.

У Домі моди Боґуслава Герсе[71] був великий