Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

Храмовий день Покрови прийшов у місто світлим, сонячним, тихим, а для Ганни – рівним Великодню. Сподівалася, що прибуде врешті і Карпо. Чигиринці, що повернулися покаліченими, запевняли її, що той видужує у шпиталі. Оте “видужує” принесли їй і чоловікові сестри Дарка і Палазя, які по чималій перерві навідали її й Оксану. Звідкись про очікуване повернення Карпа знала і Килина, переконавши Ганну, що гроші, які їй дав Левко, не борг Карпові, бо Левко виписався із шпиталю у Баштанці, пролежавши там півроку, а Карпо воював тоді у Криму із Врангелем, і зустрітися вони ніяк не могли. Гроші Килина називала “американськими”.

Ганна, обрадувана чутками про швидке повернення Карпа, була й опечалена, бо підробити по селах їй і Тодоськові, навіть за низьку плату, не поталанило, - селяни, через голод, своїх нивок та грядок не засівали та не засаджували, а тому, не маючи замовлень на підробітки, Ганна пристала в поміч ятрівці ткати килими і рядна, і верстат не спинявся мало не цілодобово.

Як-не-як, а отой неп, слава Богу, значно покращив життя трудівникам. Непогано підробилися тканням Ганна та Оксана, вироби міняли на продукти: картоплю, кукурудзу, цукрові буряки, житнє і пшеничне борошно, просо, гречку, макуху.

Отак і застала обидві родини довга зима. Янчуки жили вкрай ощадливо, працювали тяжко, тратилися лише на продукти, а запаси їх ділили видавцем.

Неповернення Карпа Ганна пояснювала собі тим, що він у Криму оклигує в сестер Прісі чи Насті, - остання стала там директором радгоспу, - може, й підробляючи десь собі на дорогу,  щоб привезти якусь копійку родині і дотягти життя сім’ї до врожаю. Думала так же і Оксана про Пилипа. Її лякав лише її Петрусь, якого вона привела двойнею із Мотею. Був він, не в приклад своїй близнючці, хиреньким і блідим.

Отак у обох родин, хоч і в нужді, пройшла й зима… 

Перед самим Великоднем до Ганни навідалася Леся з гостинцями для дітей і лікувальними травами для Домки та Гриця. Передавши Ганні десяток яєць на Пасху та запевнивши її, що Карпо ось-ось буде вдома, вона швидко пішла, домовившись про зустріч на освяченні пасок завтра біля собору. По її відході у Ганни лишилася якась неясність, бо та згадала Варвару Хорунжу, явно щось приховавши від неї.

Випровадивши Лесю, Ганна вгледіла лелеку в гнізді, змощеному Карпом на старому колесі. Серце її йокнуло від радості і від остраху за них, бо надворі було ще холодно. Бусоли лелечали так дружно і вкохано, що вона аж зачудувалася, перехрестившись. Почули їхнє клекотання й діти, повибігавши з хати, - вони знали, що ті селяться, щоб принести щастя обійстю і родині.

Вставши на другий день удосвіта, Ганна розчинила тісто, замісила його і лишила сходити,  приготувала сніданок, зварила яйця, запарила фарбу із цибулиння, напекла млинців із пшона, зам’яла із в’юнами і опеньками юшку, насмажила спійманої Тодоськом риби і зварила вузвар. Настрій у неї був святковим. Тісто на очах виросло, пасочки виплескала швидко, стяжки наклала і хрестиком, і обідцем, навіть яйцем їх змастила. Великдень же!

Тим часом розвиднилося, повставали діти, Ганна приохаїла хату, переодяглася, прослідкувала, щоб діти помилися з милом, і нарешті, поставивши сім’ю в ряд, окрім Домки та Гриця, клякнула на коліна сама та почала урочисто проказувати “Отче наш”. Молилися всі старанно, крім малят, проказуючи вголос молитви, і серце в Ганни повнилося радістю, що у неї цього року, як у людей, що дожила до Великодня, і коли б вернувся Карпо, то була б по-справжньому щаслива.

Нарешті сім’я вийшла з хати, Ганна заклала двері на колодку, і діти вервечкою потяглися за нею в напрямку до храму. Вулиці та завулки міста були сьогодні особливо пожвавленими, галасливими, нагадуючи Ганні часи юності. Весняний день уплітав у їхній лемент передзвони з каланчі. Під огорожею собору стояли здвобіч рядами і клянчили хавтури-милостині просящі – виснажені, брудні, навіть підпухлі. Чимало прихожан збайдужіло несли повз них убогі пасочки, рідко хто ділився з нещасними пряником, бубликом чи крашанкою, як було заведено між людьми здавна…

Гули звикло, рідно, по-прадавньому соборні дзвони, розливаючись над містом, і луни-обомовні вторили їм вилясками за Горою і в Діброві, в Лузі та в Бірку. Навіть надтріснутий дзвін на Байдиній каланчі, який відбивав міщанам години, тепер ніби не хрипів, доганяючи дзвоники із Дівочого монастиря, а розлягався над ними і плив, як ватажок у журавлинім ключі у простір неба, виказуючи свою святу зверхність і старшинність над рештою.

Янчуки цього Великодня стояли в соборі довше інших. Діти, як діти, - крутилися, трохи вередували, благали Ганну очима, щоб уже йти. Тільки Петрик, на подив матері, невідривно, як зачаклований, розглядав ангелів-херувимів на стінах і склепіннях стелі, слухав уважно відправу, кидаючи очима то на клирос-півчу, то на вівтар-казальницю. Оте “Богові помолимося” повторювалося в ньому кадубним басом, а з клироса лунало “Боже, помилуй нас” так жалісливо, що хлоп’яті хотілося плакати. Йому здавалося, що й розписи на стелі й стінах докірливо видивлялися на нього, від того співу ллючи воскові сльози.

З того Великодня в Петриковій пам’яті лишився спогад, як рокотливим баритоном співав опасистий дяк, йому хриплуватим тенором підказував молитви ошатений ризами худорлявий згорблений протоієрей Ярема, а святе плетиво звуків звихрено підхоплювали дружнім співом хористи на клиросі, як на небі, і Петрик хрестився вслід за матір’ю заповзято, як дорослий. Голоси на клиросі і спів здавалися малюкові неземними, підхоплювались, підсилювались і злітали вгору, повнячи груди святістю.

Діти, як заворожені, слухали відправу, дивилися на обнос корогов навкруг собору та освячення пасок і крашанок попід огорожею. Нарешті протоотець Ярема похристосував присутніх.

- Христос воскрес! Радий мир увесь – діждались Божої Пасхи! Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!.. – звучало вже від воріт собору.

Густо вдарили дзвони і закалатали по посвяті пасок, розносячись різнозвучним гулом по місту. Богомільці потяглися на вулицю, молодь – на майдан-торговицю, де поспіхом встановлювалися каруселі, орелі-гойдалки і слизький слуп для гололазів-відчайдух, на якому парубки будуть показувати свою вправність та чіпкість. Не лише дітям, а й Ганні потай хотілося