Читати книгу - "Саламандра (збірник)"

– Так якось уклалося, – він посмутнішав. – Але незабаром це зміниться. І мені теж належиться моя частка. Подбаю про гроші.

Дивився дико, мстиво, гнівно.

– Ще почекаю якийсь час, – додав він похмуро, – але потім… Втім, тебе це не обходить. Ліпше побалакаймо про щось інше.

І розпочав зі мною диспут про питання психозу. Я був здивований. Цей обдертюх говорив, як першорядний психіатр. Знав усі найновіші теорії, всі дослідження, експерименти, розбивав одні, спростовував інші. Погляди його, забарвлені сильним індивідуалізмом, нагадували мені відчити Челяви; були моменти, коли я починав сумніватися в існуванні двох різних людей – брата Стахура і професора. Зливалися в одне. Але ілюзія зникала після першого ж погляду на це обличчя, брезкле від пиятики, порите рубцями, після звуку цього голосу, захриплого від нічних вибриків. Переді мною сидів Стахур, брат Стахур, лише з багажем знань професора Челяви. Дивним було все це, таємничим, але реальним.

Близько п’ятої ранку ми розійшлися. Він залишив корчму першим, я вигулькнув через кілька хвилин за ним, дотримуючись належної дистанції. Йшли ми, звичайно, в один бік – аби стежити далі за ним, я не потребував відхилятися від маршруту до свого дому.

У три хвилини на шосту – ще до того, як у кам’яниці розпочався рух – він відчинив браму і зник всередині.

Втомлений цілонічним безсонням і я невдовзі вклався на дві години подрімати. Близько восьмої встав, щоби змити зайвий уже грим і перебратися. Сьорбнувши кави, поспішив до університету. Того дня закінчував Челява цикл своїх лекцій на тему «Психоз і статеве життя». Для мене, що вже кілька років не відвідував лекцій, та година мала особливу вагу. Віджили спогади, пригадалися амбіції і клопоти студента. Розчулений, я вітався зі старими авдиторіями, довгими, холодними коридорами.

Лекція розпочалася о десятій. Професор розповідав, як завжди, пречудово, розгортав свої погляди ясно, прозоро і глибоко. Проте в голосі було чути втому, в рухах знервованість і неспокій. На середині доповіді цікавість слухачів підсилилася – науковець наводив приклади, що ілюстрували його теорію. Були надзвичай пластичні, подані з переконливою силою виразів. Та, я впевнений, ні на кого не справили такого враження, як на мене. О, хто ж передасть мій подив, коли між випадками сексуальних збочень я зустрів історію, почуту минулої ночі в корчмі! Професор повторив її без зміни змісту, надаючи лише відповідної до аудиторії форми. Челява сумлінно використав враження Стахура.

Одразу ж після лекції, близько одинадцятої години ранку я повернувся додому і попросив аудієнції у пані Челяви в її помешканні. Прийняла мене без вагання. Ми мали для розмови досить часу, бо вчений приходив на обід допіру о першій пополудні.

Із зрозумілою цікавістю слухав її звіт про минулу ніч і ранок.

Відповідно до моєї поради, замкнулася вчора ввечері близько десятої в кімнаті, що прилягає до спальні, намірившись перечекати годину «галюцинації». Як оце після десятої ночі почула за стіною тихі кроки. Стримуючи дихання, дивилася на спочивальню через отвір для ключа. Посередині яскраво освітленої електричною рампою спальні стояв «двійник», розчаровано дивлячись на її порожнє ліжко. Якийсь час крутився, наче дикий звір у клітці, нарешті, неначе здогадавшись, схопився за клямку дверей сусідньої кімнати. Коли його спроби скінчилися нічим, зробив кулаком погрозливий жест у бік професора, зануреного у мертвий сон, і вийшов через кабінет. Лише тоді пані Ванда з почуттям полегшення пішла спочивати.

Зранку встала раніше, близько пів на шосту, і була свідком повернення Стахура. Вийшов знову на мить із робітні чоловіка, але й цим разом не заставши її у кімнаті, зник у таємничій глибині. Протягом усього часу Челява не зрушився на ліжку, не розімкнув уст. О восьмій прокинувся, поснідав і через чверть години, проведений дружиною на сходи, вийшов із помешкання.

– Чи не повернувся ваш чоловік через хвилину, аби зазирнути до робітні? – запитав я.

– У жодному разі. Вхідні двері помешкання я залишила відчинені для провітрювання кімнати і сама до кількох хвилин по десятій перебувала у спальні, час від часу виходячи на сходову клітку. Абсолютно нікого не було. Повернення чоловіка не минуло би моєї уваги.

– Так, звичайно. А я о десятій годині вже особисто слухав лекцію професора. Отже, усне порозуміння виключене. Чи чоловік не зазирав ані разу перед відходом до лабораторії?

– Ах ніяк. Поспішав якось незвично і був знервований, як, зрештою, взагалі останніми днями. Мені здається, пане докторе, що він уже знає про моє переселення до салону.

– Припускаю що так, судячи з інших ознак.

– Але в який спосіб? Чи Ви вважаєте, що вже встиг порозумітися з тією огидною людиною? Бо ж усе сталося вперше цієї ночі.

– Не обов’язково – може, цього навіть не потребує.

У погляді професорової було чекання пояснень.

– Я поки що утримаюся від відповіді. Можливо, незабаром знатимемо всю правду. Чи не маєте, шановна пані, ще чогось мені сказати?

– Звичайно. Ідучи з дому, чоловік приступив до мене і з рідкісною для нього стурбованістю промовив: «Вибач мене, що наражаю тебе останнім часом на певні неприємності, але роблю це в ім’я науки. Зрештою, добре зробила, сховавшись. Незабаром все зміниться у кращий бік. Про всяк випадок, май при собі вночі цю зброю». І простягнувши мені браунінґ, швидко вийшов.

– Гм, це цікаво. Отже, побоюється. Гадаю, що вдень ви у безпеці – від восьмої ранку до восьмої вечора.

– Я постановила собі не розлучатися з револьвером. Якщо ця людина справді існує, то його близьке сусідство в робітні є занадто ризиковане.

– Прошу зберігати спокій. Він тепер, найімовірніше, нешкідливий. Зрештою, мусимо зараз туди зайти.

– Куди? До робітні? Це неможливо! Чоловік носить ключ завжди зі собою.

– Пішлемо по слюсара, прошу не перейматися.

– Ні! Я не можу цього дозволити. Зауважить.

– Нема чого боятися. Замок накажемо мерщій направити.

Пані Ванда поступилася.

Через годину я ввійшов до загадкового «святая святих», а професорова з тривогою виглядала із спальні. Припущення мої справдилися цілковито: у так званій лабораторії я застав зануреного в сон Стахура. Не роздягнувся навіть, лежав у своєму обдертому, зашморганому вбранні. Сон його мав ознаки абсолютно подібні до тих, які зауважила пані Челява у чоловіка, – тіло було наче задубіле, крижане, серце не билося. Стахур спав кам’яним сном.

Заохочена мною пані Ванда підійшла до двійника, аби розпізнати нічного зайду, який стільки разів затьмарював їй години спочинку. Бідна жінка зупинилася у безпорадній задумі перед незвичним феноменом і лише після мого зауваження, що час вертати, прокинулася від задуми.

Закликаний повторно слюсар направив замок, після чого я знову зачинив двері «робітні».

– А тепер, – промовив на прощання, – я маю до вас, шановна добродійко, маленьке прохання.

– Прошу, пане